– Треба було б бiльше золота покласти, – докiрливо сказав Кожема, – бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати…
– Храм? – не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
– А так, – вiдповiв Кожема, – храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин… Невже не знав?
– Не знав, – вiдповiв Бразд.
– Дивно! – промовив Кожема.
– І менi дивно, – тихо прошепотiв Бразд. – Адже християни – поганини, не богу моляться – древу, пiснi iхнi – грецькi, i самi вони аки гречини…
Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п’ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
– Дивно ти говориш, посаднику, – сказав нарештi вiн. – Хто ж цi поганини – княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воеводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?
– Що ти, волостелине, що ти? – скрикнув перелякано Бразд.
– Я також, як i ти, вiрив у Перуна, – вiв далi Кожема, – вiрив у Дажбога, Сварога – богiв моiх отцiв. Але як я можу вiрити iм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, – що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так?
Кожема замислився, посмiхнувся й додав:
– З усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос – вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiею худобою я живу, е в мене терем, земля, лiси… i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.
З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.
– Я довго мучився й страждав, – говорив Кожема. – Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi моi, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: Бог Отець, Син, Дух. Вiн захищае й благословляе багатого, вiн допоможе бiдному, – е ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб’ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене… Господи, благослови! – з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. – Благослови, боже, i прийми мене в царство твое…
– Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, – сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарii. – Багато не можу, а трошки дам… Десять, два-десять… Господи, благослови!
Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, – над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.
– Перун! – крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув iхню розмову, бачив, як вiн дае грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. – Перун, чур мене! – ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.
Бразд чув, як по дерев’янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.
Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.
Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоiть перед ним, дивиться, говорить:
– Ілля проiхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоему, дужчий – Перун чи Христос?
– Динарii я розсипав, – глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боiться Перуна.
– А я зберу iх… зберу, – заспокоiв його Кожема.
Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?
4
Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.
На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своiх варили залiзо.
Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодii i iхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.
Вони немарно називали ii рудою[58 – Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.]. Як кров наповнюе й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда е кров’ю землi, влитоi в неi богами. І людина мала право взяти цю кров у землi для своеi потреби.
Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали ii на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.
А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердоi червоноi глини домницi[59 – Домницi – схожi на великi глечики печi для виплавки залiза».] з горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду, накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. І пiсля довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця.[60 – Криця —залiзо.]
Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел[61 – Оцел – сталь, криця.], – цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.
Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палае вогонь пiд домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.
– Сварожичi варять залiзо, – говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.
У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв бути там – разом з богами й кузнецями.
Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi[62 – Корчениця – кузня.] кузнецi робили всiлякi речi: серпи й мечi, лемешi й шоломи, ножi й пiдкови. А були в роду й такi кузнецi, що вмiли виливати не тiльки з крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, – добрi майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi.
Для середульшого сина Анта не було бiльшоi розваги, як пiти до корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як кузнецi сиплють вугiлля в горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б’ють, крутять, перекручують на ковадлi, роблять з неi всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, – адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугiллi, чорний, страшний. Ім’я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило.
Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi – князь Ігор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. І тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили своi хижi. Не стало й кузнецiв – вони були смiливi люди й полягли головами. Так i iла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Киева-города.
Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.
Незабаром все з’ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там куе, для кого?