Жахаючись голодноi зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – мiсяць, око!
Однiеi ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових болiт, водяних дiв… Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювалось в’яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти.
Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.
Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисто смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не було.
Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий топiр – бойовий топiр старiйшини Анта – i почав рубати, стесувати з дерева знамено… Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився Микула. І побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, над самою головою пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi.
– Що з тобою було? – запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя.
– Нiчого! – вiдповiв вiн. – Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!
Роздiл п’ятий
1
Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже важко. Тепер у неi не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що iй нiчим дихати й що в неi зупиняеться серце.
Малуша працювала сама – на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш, бретяниць.
За князями iй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона залишала iй пити, iсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила винувато:
– Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!
– А я спала, – вiдповiдала на це Ярина. – Мiцно спала, бачила сон.
Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на порозi, сказала:
– Я прийшла, матiнко Ярино!
– Добре, Малушо! – почула вона тихий голос. – Дай менi води… Щось менi дуже погано, Малушо.
– То, може, я когось покличу?
– Нi, не треба… Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути.
Малуша довго не спала, слухала, як важко дихае ключниця Ярина, i потiм заснула.
Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.
Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, – на правому боцi, поклавши пiд голову руку…
Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме сходили з городницi, розповiла iм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до тисяцького.
Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. І Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов’яда, зерна, рiзного зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.
Коли княгиня з княжичами, воеводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до стравницi, Малуша iх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:
– Матiнко княгине! Ярина померла!
– Я знаю, Малушо! – вiдповiла княгиня й звернулася до священика: – Я вже сказала, що робити. Поховаемо ii, отче, на Воздихальницi, де лежать християни.
Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали, жовтiшали вогнi свiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини. Сльози набiгали й набiгали iй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi поiли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли.
Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.
– Малушо! – покликала вона.
Малуша стала перед нею.
Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове ii обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий ii стан, тугi груди, дужi руки.
– От i немае Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маеш робити.
2
Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своiх руках. Припоручати iх комусь iз своiх родичок не хотiла – завидющi всi вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за iхньою спиною все розтягнуть.
А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Дiди й прадiди ii, що сидiли на Киiвському столi – а княгиня Ольга по закону вважала себе iх спадкоемицею, – не одразу зiбрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своiй землi. Та навiть ii чоловiк, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це полiг.
Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Киiвський князь – глава племенам i землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воевода, коли хто нападае на Русь.
Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягне на Русь, годувати, поiти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього киiвському князевi треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.
Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i Десною, знаменом ii перетесано було багато лiсiв, ii гони були на рiках, перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, – багато тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi – княже, а собi – свое.
Немало багатств i скарбiв було й на Горi – в свiтлицях, палатах, клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства.
І навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своiх переконань. Адже Христос говорив: «Боговi – боже, а князевi – княже», вiн благословляв багатство й захищав убогих.
Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. І як iй було не довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла – ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. І все берегла, стерегла, як справжня господиня.
Коли Ярина померла, зайшла княгиня до ii хлiвини, бiля тiла постояла (як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду ii скринi.
Нi, такоi ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi ii не було нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплоi одежi та ще два сувоi полотна, якi Ярина виткала власними руками.
– Вiзьмiть полотно в клiтi.
Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не думала робити ii ключницею – нi, Малуша була надто молода для такоi роботи. Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь, довiру.
Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, – тямуща вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити.
Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла до неi в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:
– Ти вже iх тут не клади.
– А де покласти? – не зрозумiла Малуша.
Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала.
– Важко це менi, Малушо! – промовила, зiтхнувши, вона. – Думай над тим, що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в теремi. Ти ж усе знаеш.