– Знаю, матiнко княгине.
– Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моею будеш.
Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав ii це зробити.
– Боюсь я, матiнко княгине, – призналась вона.
– А чого тобi боятись?
– Тереми великi, клiтей багато.
– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш бiля пояса моi ключi – всi слухатимуться тебе. – І, помовчавши трохи, додала: – Отак i роби, Малушо! Милостниця[65 – Милостниця – улюблениця.] ти моя!
Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро ii було в певних руках.
– А оцей ключ, – вибрала вона з низки i показала Малушi, – з терема до твоеi хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, – можу тебе по надобi i вночi покликати. Так було при Яринi, так буде й з тобою.
Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своеi хлiвини.
Довго одмикала замок, бо в неi тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема.
Стала вона посеред хлiвини – i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.
Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неi в руках. Не шукала вона iх i не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.
Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. І це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила iй?
Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, iв, що було, нiколи не посягав на чуже, не свое, хоч би воно було краще й дорожче.
Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала iх. Один, другий, третiй, о, як багато! «Який же ключ мiй?» – заплющивши очi, замислилась вона.
3
Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.
Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, – у неi було здоров’я, запал, а найголовнiше – молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало ii. Аби тiльки вистачило сили.
Турбувало ii iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею…
Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила iй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неi ж нiчого не приготовано, – i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.
Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била – на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокуе там угорi по городницях i дае знати про себе: «Ба-а-ам! Ба-ам! Спi-iть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-ам!» Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку – далеко.
Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.
У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж iй починати.
Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:
– А хто там ходить?
Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.
– Це я, Путшо, – тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.
– Бачу, бачу, – сказав i голосно позiхнув Путша. – А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру.
Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.
– От бач, якi татi бувають на свiтi…
– Мабуть, я вже й встану, – раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуси й суворе обличчя.
– Ще рано, – промовила Малуша. – Спи, Путшо, спи!
Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.
– Де вже там спати, – невдоволено сказав вiн. – Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам…
Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi.
А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у ii холоднiй хлiвинi.
З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири – не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неi е стiльки всякоi роботи – щоб впоратись, мало дня й ночi.
І знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи ii в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.
Так вона ще з ночi почала свiй день – замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своему посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. І думала Малуша, що нiкого не потурбувала.
Раптом до ii вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.
– Та хiба вона вже встала? – пiзнала Малуша голос Пракседи.
– Встала, ще й давно… i мене розбудила, – вiдповiв Путша.
– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками. – Ну, то й я пiду побуджу своiх дворянок.
Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим ii носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:
– Ключниця! Ключниця!
Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з’явилось у неi. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив iй груди, скинула його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.
– Ключниця! Ключниця! – чула Малуша навкруг.
І коли одразу пiсля цього заспанi дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен свое, допомагати Малушi, iй стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала, навiщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на своi плечi, а виходило, що це вона iх змушуе працювати бiльше, жвавiше, швидше… Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидае з себе, а воно облипае, обсотуе ii все мiцнiше й мiцнiше.
Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все зробили теремнi дiвчата.
Усе було готове, i ii теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. І князi вийшли, поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядае i, либонь, задоволена, бо посмiхаеться. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали руками м’ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, – один дворянський рiд! І Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.