Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до своеi хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупае сокира: «У-у-ух! У-у-ух!»
Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигла навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали.
– Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали… ранiше! – зустрiла ii холодним, злим поглядом Пракседа.
Що могла iй сказати ключниця?
4
Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема.
Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там – багатство, все сяе, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.
Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно:
– Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя.
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив ii красою своею, багатством, скарбами… Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.
Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала iх вдачу, душi, силу.
Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи ii в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд неi ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила ii в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди.
Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожноi години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала ii зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла.
Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив ii ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув’ях на ногах.
Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але попри все вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв.
Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона ii уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше ii дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало iй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому ii перевiряла, в усьому iй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в своiй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за свое життя.
І не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi – ласкавi, на людях – сердечнi, справедливi, щирi, а в життi – в своiх покоях, свiтлицях, опочивальнях – зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, воеводи Свенелда, священика, усiх, усiх.
Боялась вона й княжичiв – синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на неi веселими очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово – наче щось дарував. Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась…
Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий, навiть на матiр – княгиню – поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн перечить iй, ую Асмусу, особливо Улiбу.
І до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав iй, як Улiб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неi ласкавим оком. Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме – не спитае, хтось йому щось дасть – не подякуе, а тiльки що – нагримае.
Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Здаеться, чого ще треба: пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу вимила – все в свiтлицi заблищало.
Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на неi.
– Доки ти будеш прибирати? Чого згинаешся, навiщо?
Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб нiхто не помiтив.
І раптом почула позад себе кроки. Оглянулась – княжич Святослав. Хотiла тiкати – вiн заступив iй шлях.
– Ти чого плачеш?
– Я не плакала, княжичу, ей-Перун, не плакала.
Вiн подивився на неi очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так вiн i мусив дивитись на Малушу.
– Гей, ти, дворянко! – сердито промовив Святослав. – Не плач! За чим, за чим ти ллеш сльози?
Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх.
І пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях терема або в присмерках десь на дворi. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине ii.
А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув ii, зупинився, стоiть, жде, навмисне жде, поки вона випростаеться.
І тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав – з суворою посмiшкою, з примруженими очима.
5
Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.
І давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали iй, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне – свою честь.
Якось Добриня iй сказав:
– А чи знаеш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?
Вона навiть зашарiлась, – вiд гриднiв, як це iй всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить.
Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неi? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала.
– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.
– Кажуть, – вiдповiв Добриня, – що ти така ж, як i ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаеш скупо.
У неi одлягло вiд серця – отже, говориться не про ii дiвочу честь.
– І покорм, i мед я даю, як велить княгиня, – сердито вiдповiла вона братовi. – А твоi гриднi ненажери, iм цiле гов’ядо дай, то й тодi буде мало.
Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступаеться, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiе, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку.
Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усiх тi, хто iм служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi.
Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. І чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здалося йому, що Малуша витирае на обличчi сльози. Диви, не можна iй сказати й слова?