А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом своiм Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став.
Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат.
Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й воеводськi, i боярськi, i княжi дочки.
Вiн полюбив ii, ходив тут, по Горi, а жадав ii бачити, iздив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про неi. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв ii на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неi, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже iй все щиро, одверто.
Сказав би ж вiн iй, як це думано й передумано, мабуть, так:
«От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, – i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…»
Так думав почати Тур, а далi б сказав:
«…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в’iхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, iстимеш княжi об’iдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну[66 – Вотола – груба доморобна тканина.] свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в’iхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш… От як!»
Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:
«А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долi немае в тебе i не буде ii тут, на Горi, i в мене ii не буде довiку; я ж тебе, чуеш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч трохи менше. І от я скажу князям: «Служив я вам, дайте пожалування – шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу», адже дають князi гридням, якi iм вiрно служили, пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгинi: «Служила я вам – пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо…» І пустять князi, як же можна не пустити!»
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своеi долi…
І раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша – ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн iй не скаже. Доки була вона робою, вiн був iй до пари, – о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неi ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.
Щось у душi, правда, говорило:
«Нi, вона не така! Вона – iнша, вона така, як i ти, Туре!»
Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боiться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неi.
Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своею блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.
Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах iхньоi хижi. І тодi Тур сказав:
– Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
– Вона не така, – вiдповiв на це Добриня, – вона чесного роду.
– Коли б то так, – прохрипiв Тур. – Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав: – Коли б то так, то було б добре… бо я…
Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.
Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.
Роздiл шостий
1
Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навеснi 957 року вирушила до Константинополя.
Їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i угличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем[67 – Руське море – древня назва Чорного моря.], як звичайно iздили купцi i гостi.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантii безпечнiше й швидше. Старiй княгинi i всьому ii почту легше було iхати в лодiях, анiж на конях, бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами[68 – Каган – князь.], що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами.
До далекоi цiеi подорожi княгиня готувалась ще з зими: сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi – хутра, риб’ячий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, резами. Взимку ж для княгинi й почту ii на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воевода Свенелд послав тисячу воiв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли iх минатиме княгиня, а далi проводжати ii понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi угличiв.
Довго думала княгиня й над тим, кого iй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона iхала, а для хитроi й мудроi розмови, в час якоi напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п’ятдесяти купцям ще й п’яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським.
Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що киiвськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона iхати з собою ще й родичок своiх – посестрин[69 – Посестрини – двоюрiднi сестри.], нетiв[70 – Нетi – племiнники.] ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.
Тi тiльки цього й ждали – шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiею вихвалялись: «От яка я, от де Царгород здивуемо!»
А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:
«Заждiть! Якоi ви заспiваете, коли вас колихне море Руське!»
Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких.
Почувши цей загад, Малуша подумала:
«Менi б поiхати з княгинею до Царевого города!»
Але коли княгиня додала: «Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був, i щоб княжичi були доглянутi», ключниця зрозумiла, що так уже iй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли ii княгиня iде в далеку дорогу.
Пiсля однiеi безсонноi ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.
– І ти, отче, поiдеш зi мною, – сказала вона.
– Куди, матiнко княгине? – запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
– До Царевого города Константинополя, – вiдповiла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:
– Навiщо ж менi iхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?
– Зi мною поiдеш, отче, аки пастир iстинноi вiри.
У нього заблищали очi.
– То, може, матiнко княгине, iдемо ми для того, щоб там взяти для всiеi Русi християнську вiру?
– Нi, отче, – суворо промовила княгиня. – Ти поiдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю…
Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову: