– Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар… Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.
– Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воевод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моiх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий едем облеклися, iже суть Христос…
Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д’горi й промовив:
– Чому ж ти, княгине – денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, – сама сяеш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.
– Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моiм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньоi, одебелиша-бо серце iх, ушима тяжке слишати, очима видити… Хрещу я зараз Русь – многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем’я на плем’я, земля на землю.
Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, – i глузування, i лайки, i погрози. І це в Киевi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?[71 – Весь, мер я, чудь – пiвнiчнi племена древньоi Русi.] Правду каже княгиня: охрестити Русь – однаково, що запалити пожежу по всiй землi.
– Це так, матiнко княгине, – згодився вiн. – Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руськоi землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, iдемо до Константинополя?
2
Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Киева з далеких заморських краiн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплоi години; прибували також з червенських городiв i вiд Ітиля-рiки, де iх застала й не пустила до Киева зима.
Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Киева. Це були далекi, дуже важкi шляхи, ними доводилось iхати мiсяцями й роками – безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в дикому полi, звiр i розбiйник – за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воiном, – на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель iхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й киiвськi купцi попадали в землi заморськi.
Три шляхи тяглись вiд Киева-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через дике поле, рiку Танаiс[72 – Танаiс – Дон.], по великiй рiцi Ітилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Киева суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким iздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi – в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Киева на захiд – у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.
Але в Киевi на Подолi все забувалось – i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не доiхали до Киева, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодii на лодiю, стояли великi, довгi ушкуi, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландii грецькi. А всi люди, що здалеку iхали ними до Киева, поспiшали в одне мiсце – на Подол, на торг.
Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великоi площi, посеред якоi стояв високий стовп, палахкотiв вогонь.
Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубовоi колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот ii досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги.
Це був Волос – бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiею пiдходили гостi киiвськi, що iздили в далекi краi, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.
Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав своi жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi киiвськi й заморськi пiдходили до нього й складали свое дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.
Богу Волосу не легко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божоi подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск… Якщо жертва була коштовна – полотно, хутро, – вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. І жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжне сховище речей: боговi – боже, жерцям – на сущий день.
Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлах жерцi, до жертовника пiдходили купцi киiвськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м’ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель.
З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут киiвський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над своiм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравiець – не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, – обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар.
На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських – новгородцi привезли на торг горючий камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаевих, чорно-буроi лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi[73 – Вручай – нинi Овруч.] каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руськоi землi, i iм е що продати гостям заморським.
А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться iхнi лодii, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.
Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Киевi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби iхнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки[74 – Паволоки – коштовнi тканини.] й римськi дiбаджi[75 – Дiбаджi – оксамити з Рима.], перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя[76 – Узороччя – вироби iз золота й срiбла.], на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти[77 – Колти – пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.] з дорогоцiнним камiнням, емалi.
Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в’яленоi риби, вони ж пригнали табуни коней. Цi конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти iх пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi – вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною.
За херсонiтами – аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна.