Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують iх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз iхнi мечi ще кращi, бо вони гартували iх у м’язах живих рабiв. І раби е тут, iх також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв.
Товар вiддаеться за товар: пшеницю – за сiль, хутро – за оксамит, мед – за коней, i за пшеницю – хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей е й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також е золото й срiбло – це гривнi, купи, рези – шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута.
Крiм гостей та купцiв киiвських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Киевi, як не на торг? Сюди йдуть i iдуть на возах з Гори, тут е що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг – i то для нього добре!
І ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру[78 – Обояр – перський шовк.], атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воеводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники – в гiршому одязi, в поршнях – тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди – у сукманинi, серм’язi.
Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум’янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка[79 – Адамашка – тканина з Дамаска.], вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й воеводськi дочки, iнодi разом iз своiми матерями. Все iх тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись.
Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни[80 – Саян – жiночий одяг.], кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав’язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й лолами[81 – Ахати й лоли – агати й рубiни.], вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на воевод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв.
3
Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Киева, у Вiтичевi, стоiть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi.
У людей, що iхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога – спочатку Днiпром, далi – морем. Багато з них вже не раз водили лодii з Киева до моря. Тепер вони сподiвались по повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодii й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки – на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.
Рано прокинулись усi в княжому теремi – i княгиня Ольга, i родички ii, i жони князiв земель, що наiхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув’язувати й розв’язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи iх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, – вони готували одежу для княгинi, дари, iжу. Терем нагадував вулик, з якого готуеться вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.
Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила ii, як було велено, пiсля змiни другоi нiчноi сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях.
– Отже, я iду, – почала вона. – Болить серце, ние тiло, повiк не покинула б Киева, але, вiдаеш сам, мушу iхати…
– Не турбуйся, княгине, iдь спокiйно, – сказав Свенелд.
– Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! – сплеснула вона руками. – Киiв, усi землi – як вони будуть без мене?
Вона справдi не уявляла, як тут буде без неi.
– Залишаю я на столi Святослава, – мовила далi княгиня, – нехай робить суд, дае правду людям, говорить з воеводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…
– Не турбуйся, княгине, iдь спокiйно, – ще раз сказав Свенелд.
– Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.
Золота палата киiвських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воевод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.
Коли княгиня вийшла з своiх покоiв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своiх, купцiв, якийсь час мовчала.
– Зробимо по покону! – нарештi сказала вона. – Сядемо.
І всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i iм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.
І навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було евангелiе, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв – вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли – по божому слову.
– Вставайте! – промовила Ольга.
Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з’явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольськоi вежi вже рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воеводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi.
Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неi приготовлений був куточок.
Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори – вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:
– Що ж, якось доiдемо!
А потiм згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок вiд цiкавих очей тих, що сидiли в човнi, засунула ii й розсунула.
– І це добре! – дiловито додала вона. – Дорога далека!
Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав’язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.
– Закутайте менi й ноги! – звелiла служницям.
І вони хутром закутали iй ноги, обмостили княгиню.
Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд’iздом, i замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодii княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правоi ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воеводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.
Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаiв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от ii покличе.
Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Киева, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.
А княгиня все сидiла в лодii, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.
– Ну, – промовила нарештi, – то й рушаймо!
– Рушаймо! Рушаймо! – загомонiли на лодiях.
– Рушають! – озвався берег.
Лодiйнi майстри пiднiмали укотi[82 – Укотi – якорi.], на березi кидали мотузи, якими лодii були прив’язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив’янi вiтрила, одна за одною лодii, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.