– Матiнко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.
Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сидiла бiля керма першоi лодii похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.
Вiяв горiшнiй вiтер, i лодii швидко тiкали вiд Вiтичевоi гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiею в голубiй iмлi.
Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воеводи кликали своiх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим iхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.
Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.
Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воеводи Ігоревi Бождан i Остер.
– Що б сказав князь Ігор, – засмiявся, показавши своi щербатi зуби, воевода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушае на Царгород…
– Мовчи, – хитро пiдморгнув до нього воевода Остер, – бо з цiею раттю послав свою жону й князь наш переяславський.
– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав ii, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга – то i поiхала моя Сбислава. Нехай iдуть, рать…
Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодii пливуть Днiпром i веде iх княгиня Ольга.
– Не так ходили ми колись супроти ромеiв, – роздратовано мовив воевода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.
– А вiдала ж колись княгиня наша, хто е ворог Русi, а хто друг, – знову почав Добислав.
– Де на Русi суть вороги, вона вiдала, – сказав на це Бождан, – примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i угличiв. А от хто ворог всiй Русi – не знае, клянусь Перуном, не знае.
– Коли б то вона сидiла не в Киевi, а десь на украiнах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто ii на нас насилае. Хай би приiхала та посидiла в Переяславськiй землi… кров’ю там обливаемось.
– А вже обливаемось, – додав тисяцький з Роднi Полуян. – Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилае ж iх один ворог – iмператор ромеiв.
І замислились воеводи, стоячи над Днiпром, який носив лодii iхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своеi, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.
– Неправе дiло задумала княгиня, – сказав Добислав, – i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!
4
Довго довелось княгинi Ользi з почтом своiм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодii пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi угличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.
Звичайно, не обiйшлося й без пригод. І купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi – iх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила iхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морськоi води уста й одверталась, дивилась удалину.
Вона вперше в своему життi бачила море, i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.
Лодii пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.
Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудовий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на iхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалоi чайки.
«…Руське море! – думала княгиня. – Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своiх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземноi!»
І знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброею вона йде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантii, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.
І ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантii, що в них також е свое сонце, своi землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь.
І княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Ігор, збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона iде мирно, як християнка, з нею iде презвутер iстинноi вiри священик Григорiй.
Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня – про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад ii закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Ігорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.
Але вiн говорив:
– Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маi-розмаi, коли на морi тиша й покiй, iхати та й iхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаемось у тому Константинополi…
– Хiба що, Супруне?
– Страшне Руське море восени, коли починаеться ревун[83 – Ревун, або рюен – вересень.], – говорив Супрун. – Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш – потопить, до берега рушиш – розiб’е об скелi. Страшне Руське море восени.
«…Швидше, – думае княгиня, – до Константинополя – i назад до Киева».
Серед темноi ночi довгим ключем пливли лодii, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали, боялись грiзного Руського моря.
5
Імператор Костянтин дiзнався, що лодii русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю.
У Вiзантii завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом столiть iмператори Схiдноi Римськоi iмперii поширювали межi iмперii й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в Європi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою[84 – Пропонтида – Мармурове море.] й тому мрiяли поширити своi володiння на схiд i пiвнiч.
Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там – уявлення не мали. І тому iсторики iхнi писали:
«Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi своi у невинних, безпечних розвагах i в гордому спокоi. Житлом iм е чудовi лiси й дiброви, а плоди дерев е iхньою iжею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi, коли життя втрачае для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови своi й кидаються в хвилi морськi…» (Плiнiй).
Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких ромеi називали гiпербореями[85 – Гiперборей – пiвнiчний вiтер.], дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей ii, як i багато iнших народiв Азii й Африки, зробити рабами.
Грецькi купцi сiдають на своi кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. Їм назустрiч виходять мiсцевi жителi – гiперборейцi – i радо iх приймають, називаючи гостями своiми, бо звичаем людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. І греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксинським.[86 – Понт Евксинський – Гостинне море.]