Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його, знову втрачав.
Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдшае, сонце опинилося в нього за спиною.
Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв – вони тiльки-тiльки пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.
Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.
І тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, – серед одноманiтного стрекотання коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди старiйшини Анта.
3
Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi в’ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами дерев.
Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.
Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з лiсу, батька не було.
– Забарився старiйшина, – сказав Микула. – Певне, далеко зайшов.
І коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з’явився Ант i наступного дня, й ще однiеi ночi.
Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе нарiзно, а все ж Ант – старiйшина: коли приiжджае хто вiд князя – вiн веде з тим мову, коли ставиться дань – йому належить перше слово… Микула не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, поiхали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, виiхали в поле.
Там, на високiй могилi з кам’яним пам’ятником колишньому старiйшинi iхнього роду Воiку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.
Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам’ятi; весь у вогнi, лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.
Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували.
Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев’янi ложки. Їжа в них була одноманiтна, убога – юшка з в’яленоi риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою[9 – Цiж iз ситою – кисiль з розчином меду.]. Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали iсти. Тiльки батько Ант нiчого не iв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.
Пiзньоi ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки – не людини i не коня…
Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi е боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.
Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що мае цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури – душi предкiв.
Там, на високiй могилi з кам’яним пам’ятником колишньому старiйшинi iхнього роду Воiку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.
І раптом вiн почув тихий голос батька Анта:
– Микуло!
Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.
Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоiть перед ним.
– Микуло!
– Це я, батьку Ант! Що треба?
Старiйшина сказав:
– Нiчого… Чи готовi сани?
– Сани?
– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…
Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу – до пращурiв.
– Сани готовi, – сказав Микула.
– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду iхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потiм сп’явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.
– Тут нiкого немае? – запитав Ант.
– Нi, батьку Ант, тут нiкого немае, – швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачае свiдомiсть.
Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.
– За порогом хтось стоiть, – сказав вiн.
– Нi, батьку, – вiдповiв Микула, – там нiкого немае.
– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Іди ближче. Слухай, Микуло…
Вiн замислився, нiби пригадував щось.
– Так, так, – повiв далi вiн. – Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг… стрiлою в груди… Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воiка. І там я довго лежав… Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воiк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили… Але що, що вони менi сказали?
Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.
– Старiйшина Улiб сказав: «Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!». А старiйшина Воiк вдарив мечем об землю й мовив: «А хто берегтиме наш скарб?». Тодi всi сказали: «Нехай вже сам Ант думае, кому берегти скарб». Ти чуеш, Микуло… Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти… Слухай, Микуло, i запам’ятай… Бранi були прежде дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту… Не я винен, що рiд наш розпадаеться i вже розпався… Але роди знову зiйдуться i зiллються. Тобi заповiдаю – бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв…
– Який скарб? – вирвалось у Микули.
– Цей скарб лежить у землi над Днiпром… Вiзьми рискаль i шукай його… Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром… Ти чуеш, Микуло?
– Чую, батьку Ант.
– Збережеш скарб?
– Збережу, батьку.
І раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.
– Ти чуеш? – тривожно запитав вiн.
– Що?
– Вони шумлять – iдуть. І несподiвано:
– Де мiй лук i стрiли?
– Он висить лук, а он стрiли.
– Дай менi лук, дай стрiли… Та швидше, Микуло… Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив iх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта.
За дверима лежала чорним-чорна нiч, нiчого не було видно – порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiеi ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.
– Бачиш, – хрипко сказав вiн Микулi. – Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу… Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв…
Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву – i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi.