У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт Евксинський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявляеться, нiякi не гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де стоiть город Киiв, з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Киеву пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди.
І земля в них багата – там е безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б’ють дорогого звiра, в рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля.
Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами iдуть туди грецькi патрикii – полководцi, що прагнуть, як до цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзуеться в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя.
Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе грекiв, коли вони приiжджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. І завойовники затримувались тiльки на пiвостровi, що врiзуеться в море, – у землi Корсунськiй[87 – Корсунська земля – сучасний Крим.]. Саме тодi в Константинополi стали називати Руське море Понтом Айксинським.[88 – Понт Айксинський – Негостинне море.]
А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями киiвськими, з великими своiми дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з’явились до Константинополя. І це були не тi гiпербореi, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi, нездоланнi люди.
Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати ромеiв. Вони говорили, що в них е досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, ромеi, будують своi мiста над iхнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на Ітиль-рiку.
У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму клялись по закону своему – перед хрестом, – що не будуть чiпати русiв. Руськi ж люди – по покону своему, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту[89 – Давати роту —клястись.], що берегтимуть мир з iмперiею, доколи свiтить сонце.
Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Ромеi ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Ітиль, порiднились навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а iхнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до Ітиля, фортецю Саркел.
І знову руськi князi не раз приходили на своiх лодiях пiд стiни Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дiе по правдi, а хто творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Ігоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю.
До того ж, Русь була й не одинока. Мiж ii землями й iмперiею лежала ще одна краiна, яка також не хотiла пiдкорятися iмперii, – Болгарiя. З цiею землею i ii людьми у Русi була одвiку дружба й мир. І мови, i звичаi в них були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю своiм письмом. Вчителi iхнi, Кирило й Мефодiй, бували в Киевi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi посилали на Русь своiх священикiв, князь киiвський Ігор i каган Болгарii Симеон, бажаючи добра землям своiм, один за одним ходили на Константинополь. І ромеi однаково тремтiли перед русами й болгарами.
Імператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки – i Михайло II Косноязичний, i Михайло III П’яниця, i Василь І, i Констянтин VI, i особливо батько його Лев Фiлософ – боролись з болгарами й русами. Нi на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти ii. Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його – Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав навiть цiлий трактат «Про управлiння iмперiею» i ще один трактат – «Про народи».
Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих своiх трактатiв. Коли посли його i купцi iздили на Русь, а потiм повертались до Константинополя, вони найперше з’являлись до iмператора i розповiдали йому про городи ii, землi й людей… Але найкраща розповiдь не може замiнити очей. Імператор Костянтин так i не мiг збагнути цiеi землi й ii людей. Для нього то були схожi мiж собою гiпербореi, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. І Костянтин у своiх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i знищувати болгар – сусiдiв Вiзантii, а потiм… потiм бити й русiв, захоплювати iх багатi землi. «Роздiляй i владарюй», – так писав iмператор.
Так писав i дiяв вiн немарно. Задовго до цього в Болгарii помер лютий ворог римських iмператорiв – болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарii свое вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари – вiру, церкву: iхнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на своему столi в Доростолi.
Коли лодii княгинi Ольги досягли гирла Дунаю, каган Болгарii Петро свiтляними знаками вiд фара[90 – Фар – маяк, що передавав свiтлянi гасла.] в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:
– Лодii русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.
Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою iде на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? І iм не належать знамена. Киiвський князь Святослав? Але вiд своiх купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя…
«Може, це зла витiвка русiв, – думав iмператор Костянтин, – може, iдуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?»
І на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг.
6
Бiльше як сорок днiв пливли лодii княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбрежними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд.
Бiльше як сорок днiв пливли лодii княгинi Ольги… прямуючи на пiвденний захiд.
Увесь час iм щастило – на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрii не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине iх десь у Іраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднила iм шлях – доводилось посуватись вперед на веслах, воi гребли день i нiч, у кров побили руки.
Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландii, кораблi херсонiтiв, гостроносi кубари з Абхазii, Арменiану, Пафлогонii, Халдеi. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантii.
Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi – на вiсiмдесят весел кожен, – обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi – а iх було бiльше десяти – пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з’явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодii, – цiлий день, нiч, ще один день.
– Це вiйськовi кораблi ромеiв; отi великi – дромони, меншi – скедii, – сказали бувалi воi. – Але чого вони з’явились тут i нiби женуться за нами?