На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки воi на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись.
І от на далекому небосхилi з’явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось – там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля.
Це був Босфор – мета iхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя.
Грецькi дромони й скедii, що переслiдували iх в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну iм з’явились новi кораблi ромеiв. І скiльки не пливли лодii мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедii. Схоже було, що вони готовi першоi-лiпшоi години пiдняти якорi й накинутись на лодii русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.
– Стережуть ромеi Босфор, – говорили на лодiях, – бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.
– Крий боже, – озвався на лодii iнший голос, – зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi…
– А що? Нападають?
– Ще й як! У гречина совiстi немае – на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне – забере все добро й душу. Скiльки тут на днi лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!
Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк ii, князь Ігор, плив iз дружиною своею на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодii, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради…
Тепер лодii княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня iхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своiх лавах – встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.
Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як блискавицi, бiлокрилi чайки.
Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту – собору Святоi Софii.
– Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! – лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.
Тiльки бувалi, покалiченi воi-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, – в тих, що з князем Ігорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.
Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдноi землi, турботи про яку привели ii сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Киiв, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.
Недовго вже пливли лодii морем, скоро вони потрапили до Суду[91 – Суд – затока Золотий Рiг.]. Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.
– Зустрiчають? – дивувався хтось.
– Не зустрiчають, а обдивляються, – вiдповiли йому бувалi воi.
Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються – нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.
На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам’яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдноi iмперii – Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеiв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, Свята Софiя. І всюди були стiни й стiни, що iх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своiх рабiв поставили iх iмператори Нового Риму – Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Іраклiй, Феофiл i наступники iхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд iхнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi i церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.
Побачили гостi з Киева й Суд, що в червонкуватому свiтлi загасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодii руськi довго пливли цiею затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами[92 – Мама – монастир Святого Мамонта.], де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.
У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, – на них iхали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибували з Пелопоннесу, Аравii, Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту – iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.
Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом – Перу, що нагадувало передграддя Киева. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.
Коли лодii зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Киева ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi.
Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдноi землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до неi, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати.
– Матiнко княгине! – бiдкались вони. – Гинемо! Захисти нас, заступись!..
Купцi стояли навпроти княгинi в лодii, що колихалась вiд легкоi хвилi, й говорили:
– Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей – з Єгипту, Азii, iспанцiв, а хоч i франкiв – вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород свое добро – хутра, мед, вiск, – все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi е надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до епарха[93 – Єпарх – начальник мiста.], сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. І хоч-не-хоч – продавай, бо один тiльки мiсяць маеш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то епарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.
Знову ж, – вели далi купцi, – коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаемо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить епарх i що iм самим непотрiбне: шовк – найгiрший, оксамит – прiлий, i то кожен мае право купити тiльки на п’ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приiхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маемо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поiдемо на Русь?