І вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:
– Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiеi землi. Що й говорити, багатства тут е досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сирiя з Миспотамiею, – все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi – у iмператора та його патрикiiв. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!
Княгиня Ольга дивилась на прикритий шматами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.
7
Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.
Пiднявшись на лодii, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.
І вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв…
Пiзнiше, коли лодii були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяеться зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п’ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина – купцi вже знали грецькi порядки.
Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброiвшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось – хто знае, бо вимовляли вони замiсть Прастена – Фрастьона, замiсть Степана – Стандера.
– Оце, – смiялись купцi, – почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги… Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Киева, чуете?
Царевi мужi переписали купцiв, якi приiхали на торг, а тодi запитали:
– Чи всi?
Купцi вiдповiли:
– Нi, не всi, бо з нами разом зi своiми послами приiхала ще й велика княгиня руська Ольга.
Царевi мужi перезирнулись.
– Княгиня Ольга?.. Але ж у Киевi князь Ікмор?
– Був у Киевi великий князь Ігор, а не Ікмор, але вiн помер, – вiдповiли купцi. – З нами ж приiхала його жона i велика княгиня руська Ольга.
Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд епарха добре придивитись, хто приiхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодii й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, – хiба мало гостей приiжджае до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!
І тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились iй, але не знали, як дiяти.
Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть iм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть iх у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города.
Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приiхала з купцями своiми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без iхнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.
Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своiй лодii й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Киевi.
І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приiхавши до цього чужого мiста?
Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було епарха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й покоi: по чотири купцi на келiю, жони – по двi в келii, а княгинi Ользi – келiя з спочивальнею i сiньми.
І ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне[94 – Мiсячне – утримання для купцiв на мiсяць.], а сли – слябне[95 – Слябне – утримання для послiв.], дали iм двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй – послiв, а разом з ними й княгинi Ольги.
Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:
– Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руськоi землi – з послами своiми, купцями, почтом. І не просто я приiхала, а до iмператора на розмову.
– Нашi сли в Киевi сповiстили нам, – вiдповiли мужi, – що пiсля того як князя Ікмора вбили нiмцi, на Киiвському столi сидить син його Сфендослав.
Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою:
– Я жона князя Ігоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у своiй землi, володiю Киiвським столом, маю сина не Сфендослава, а Святослава i приiхала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене?
– Імператора Костянтина, – вiдповiли мужi, – немае нинi в Константинополi, коли вiн повернеться – не знаемо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв – ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готове.
Ще мужi додали:
– Якщо ж княгиня Ольга бажае подивитись Константинополь, ми допоможемо iй i покажемо все, що ii цiкавить.
Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга – дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довгоi дороги, а може, й iншоi якоiсь причини, – сказала царевим мужам:
– За те, що прийняли мене, слiв моiх i купцiв, – iмператору ромеiв спасибi. Спасибi й за те, що даете мiсячне купцям, – вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного – то нi я, нi сли не маемо в ньому потреби. Не убогi суть князi киiвськi, i якщо iдуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора.
Закiнчивши, княгиня додала:
– А доки iмператора вашого, як ви кажете, немае, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я iхала сюди, щоб стирчати на Судi.
Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по своiх келiях.
Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову.
– Так що ж, – звернулась до нього княгиня Ольга, – чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?
Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив:
– Не вiдаемо, матiнко княгине, що й робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не знаемо, як торгувати, що продавати?
– А ви iм нiчого й не продавайте.
– Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?
– Я купую у вас всi вашi добра, – сказала княгиня. – І не по тiй цiнi, яку скаже епарх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, – вона показала на келiю, – моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуеш, Воротиславе, купцi моi нехай не йдуть на торг.
– Слухаю, матiнко княгине, – зiтхнув Воротислав. – Якi збитки! Збитки матимеш, княгине!
Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодii з усього свiту.
– Не заради заробку приiхали ми сюди, – закiнчила вона, – а заради добра й тишi землi Руськоi… Роби, як сказала.
Наступного ранку на подвiр’i монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi.
Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби iхати на торг, бо всi iхнi товари вже проданi.
Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з допомогою епарха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в своiх користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору.
– Яке ж ви мали право торгувати без згоди епарха в Константинополi?
– А ви запитайте про це в княгинi, – вiдповiдали руськi купцi.
Тодi царевi мужi подалися до княгинi. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли й довго ждали пiд стiнами келii. iм сказали, що княгиня одягаеться. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiдае.