Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келii. Мужi рушили до неi, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперii, не хочуть торгувати.
– А вони вже поторгували, – вiдповiла iм на це княгиня, – я закупила в них усе iхне добро.
– Але торг у Константинополi, – не вгавали мужi, – мусить iти через епарха, за його згодою.
– Я купила у моiх купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi.
Що могли сказати царевi мужi?
– Я хотiла би бачити Константинополь, – сказала княгиня. – Де моi купцi i сли? Хто з нами поiде, царевi мужi? І по п’ятдесят будете нас пускати чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже боiтесь такоi моеi ратi?
8
Тепер iмператор Костянтин знав, хто приiхав з далекоi Русi до столицi iмперii. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як не дозволила своiм купцям iхати на торг, а сама купила всi iх добра.
Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора. Вiд епарха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як про це також домовився з епархом, купити цi хутра для себе.
– Пiвнiчна княгиня, – говорив iмператор Костянтин у своiх покоях у Великому палацi, звертаючись до паракимомена[96 – Паракимомен – перший мiнiстр.] Василя, – дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумiемо ii повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми ii приймемо у Великому палацi.
І день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор Святоi Софii, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi ii возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя.
Чиновники не тiльки возили ii, а й повчали:
– Імператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надiемось, прийме княгиню руську… Проте у Великому палацi iснуе церемонiал, якого мусять додержуватись усi, кому випадае щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i коли iмператор дае дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць… А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор.
Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi слова й говорила:
– Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як посол. Я – руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а також iз слами своiми… Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосуеться й iмператора ромеiв.
Імператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколiшки.
Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.
В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь.
Греки Схiдноi iмперii називали себе законними спадкоемцями Риму, iмператори Вiзантii хвалились своiм походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.
Але Новому Риму було далеко до справжнього древнього Риму. Цей Новий Рим iз столицею Константинополем тулився на невеликому шматку землi мiж Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи, вороги.
Були часи, коли Новому Риму – Вiзантii – щастило захоплювати в Європi, Азii, Єгиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати iхнi багатства, уярмлювати людей.
Історiя Нового Риму – Схiдноi Римськоi iмперii – знала часи, коли в цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й письменнiсть. Свiт дивувався – i немарно – Костянтину Великому й Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим.
Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в своiй же iмперii; всi землi Вiзантii, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров’ю. Що не рiк – повстання проти Вiзантii спалахували то в Азii, то в Африцi, то в Європi.
Імператори Вiзантii володiли, правда, одним могутнiм засобом – вони озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне наймане вiйсько i флот, страхали своiх ворогiв таемничим грецьким вогнем, що здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога.
Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантii. Так, Схiдна Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти.
Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантii було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперii iх було п’ятдесят дев’ять. Серед них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них – розпусники й п’яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один одного, рiзали, труiли, топили, залили Соломонiв трон кров’ю.
Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Імператори приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав своему королю про «убогу урочистiсть» Великого палацу.
І зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор Костянтин не раз кликав до себе епарха мiста Льва, паракимомена Василя, великого папiю[97 – Великий папiя – головний розпорядник Великого палацу.] i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали ii слiд провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi палаци.
9
І нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор Костянтин наступного дня прийме ii з купцями й слами у Великому палацi.
9 вересня! У своiй келii, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями своiми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги.
Але вона мовчала, терпiла, ждала. Імператора Костянтина, кажуть мужi, немае в столицi, iмператор приiхав, iмператор недужий… Сонце вставало над Перу i спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодii руськоi княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у неi наростали розпач i образа.
Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним…
Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра – Золота палата, у якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папiя, всi дiетарii на чолi з примикарiем[98 – Дiетарii – помiчники великого папii; примикарiй – iхнiй начальник.], десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги, наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом.
В призначений час Магнавра сяяла. У кутку ii на високому, вкритому темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон – для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче – позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора.