У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту, i тому частина iх стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з Святоi Софii й церкви Святих апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса.
Час прийому наближався. Вже в Орологii – сiнях палати – було повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя[99 – Чини кувiклiя —охорона.], деякi з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi – найбiльш поважнi – сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати з’явиться папiя, дасть знак входити…
Але папiя не виходив. Вже в його каморi – першiй вiд входу лiворуч – дiетарii приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але срiбнi дверi до покоiв iмператора були зачиненi, два кувiкiларii бiля них стояли нiмi, мовчазнi.
Імператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дiетарii принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом – дивiтисiями з хламидами – i ларцi з вiнцями. Коли дiетарii вийшли, безбородi евнухи почали одягати iмператорiв…
На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з евнухiв, патрикii, вищi чини гвардii стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя – котрий уже раз! – у своiй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.
Нарештi серед напруженоi тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденноi камори, примикарii дiетарiiв широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор ромеiв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з’явились на порозi.
За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софii:
– Многi лiта вiнценосному iмператору…
А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисii, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.
Тодi папiя схопив свое кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.
– Многi лiта богохранимому нашому василевсу! – гримiв хор.
Так сидiв на тронi iмператор Вiзантii – наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.
– Логофета![100 – Логофет – церемонiймейстер.] – почав вiн церемонiю, звертаючись до папii.
Все сталось далi дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй[101 – Адмiсiоналiй —адмiнiстратор.]. Той одразу викликав логофета. Ось логофет з’явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня киiвська Ольга.
10
Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр’i монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса е в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату – Магнавру.
А все ж княгиня не могла уявити всього, що ii жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами ii стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолоченi леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.
Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неi. Усi знали, кого в цей день приймае iмператор Вiзантii, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв iх бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?
Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами… Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неi легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов’язка, кiнцi якоi спускались на плечi. На шиi в неi висiв знак княжеського роду – золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.
Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi – темнi, тiльки на двох – княжого роду – багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi киiвськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.
Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своiми i одягом нагадували воiв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.
Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки – то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили своi пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли…
Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька евнухiв пiдставляли iй своi плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неi, дав iй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони ii почту, сли, купцi, товмачi й слуги – бiльше як сто чоловiк.
І тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неi став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.
Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На iхнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантii був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа.
– Імператор жде слова! – прошепотiв логофет.
– Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта…
В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги.
– А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо iх прийняти на многi лiта…
Хори в каморi заспiвали:
– Многi лiта iмператорам, многi лiта!
А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари…
Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з якоiсь пiвнiчноi сувороi й холодноi землi пiсля послiв iз Єгипту, Аравii, Вiрменii i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золотоi палати дари.
Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi е що показати у Вiзантii i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора ромеiв.
Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горностаевi – такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя – страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв.
У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум – всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки киiвськоi княгинi.
Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, iх мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю[102 – Горючий камiнь —янтар.], поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб’ячого зуба… У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей…