А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит – вироби кузнецiв золота з Киева й Роднi.
Імператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп’ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати своiх почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дякуе за дарунки i приймае iх як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперiею i Руссю.
А потiм швидко, так швидко, що княгиня i ii сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було.
Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась…
Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золотоi палати, княгиню Ольгу й ii почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели ii переходами, галереями в палату Юстинiана, де ждала iмператриця.
Із Золотоi палати до Юстинiана було зовсiм недалеко, якась сотня крокiв – через Левзiак, або й ще ближче – через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом – через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотоi руки, триклiн 19 акувiтiв, – безконечними переходами, галереями, нарештi через внутрiшнiй iподром палацу.
Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя – мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi…
Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й ii почет, помилився i повiв iх не цим шляхом, а через iншi палати й галереi, – гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й всього Константинополя. І це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею.
Так вона потрапила нарештi до палати Юстинiана – однiеi з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусii, що зображували iмператорiв колишнiх i iхнi подвиги.
В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких – посерединi – сидiла iмператриця Єлена, а праворуч вiд неi – невiстка ii, дружина iмператора Романа – Феофано.
І цариця Єлена, i ii невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано – мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi ii, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння.
Імператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед iхнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i свое мiсце. А попереду всiх iх стояла висока жiнка – так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнекеi[103 – Гiнекей – жiноча половина палацу.], вiд одного слова якоi залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожноi жiнки з почту iмператрицi.
Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з своiми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках.
У цiй тишi препозит урочисто виголосив:
– Княгиня руська Ольга.
Імператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.
Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала.
Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони.
І знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони киiвськi поклали перед троном дари – емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб’ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за ii дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi iх звуки iмператриця Єлена i ii невiстка Феофано вийшла з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя – великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах.
Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв – iх водили, або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що iхнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургii й спочити, доки iх не покличуть до кiтону[104 – Кiтон – покоi iмператорiв.] iмператорiв.
Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. «Отепер, – думала вона, – буде нагода поговорити з iмператором».
У покоi з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок.
Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у покоi широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди.
Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому коловоi[105 – Коловiй – тунiка з короткими рукавами.], зустрiв ii просто, привiтно.
– Я думаю, – сказав вiн, – що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди – попробувати солодкого.
На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином.
За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з’являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили.
Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi киiвськоi з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Киева вiд священикiв своiх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини.
А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку краiну, з якоi вона приiхала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди ii краiни ходять голi, а коли холодно – залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Киевi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими[106 – Рифiйськi – Уральськi гори.] горами одноокi люди?
Не тiльки члени його родини, – сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв’ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту евксинського аж до Херсонеса з Клiматами[107 – Клiмати – область iмперii, Крим.] i всiма землями вiд Дунаю до Дону.
– Нi, iмператоре, – вiдповiла княгиня Ольга, – Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги – то тiльки хмара, яка блукае на землях Русi.