– Чотири колiна печенiгiв, – почав iмператор, – Халовоi, Явдергим…
Княгиня Ольга посмiхнулась:
– Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь… Але Русь мае набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.
І княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi е Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звичаi, про вiру, побут цих людей.
Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за ii розповiддю, а й за кожним рухом, словом…
Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд неi, невiстка iмператора – Феофано. Вiд слiв своiх i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цiеi дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважаеться найкрасивiшою жiнкою свiту.
Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман – стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня – вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся ii було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на ii обличчi з’являлось щось хиже, зле.
Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. І чомусь iй здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, – щось зловiсне й страшне з’являлось у цi хвилини в очах Феофано.
І iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця Єлена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв, Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями.
Імператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:
– Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашоi любовi, що живе, доки свiтить сонце.
Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла – цим закiнчуеться прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац, i що нiчого не сказала iмператору.
І, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своiх руках, промовила:
– Вiд землi Руськоi я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я iхала сюди…
Імператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись…
Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би ii слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити.
– Я, великий василевсе, хочу сказати небагато… Їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду приiхали колись до Киева-города, де живу й князюю я з синами моiми Святославом i Улiбом…
Імператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:
– Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба було б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине ельго, до того ж я хворий… Що ж, ми зустрiнемось ще раз – i тодi поговоримо про все докладно… Прощавай, княгине Ельго!
Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.
На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Імператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз своiми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.
Ідучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.
Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперii – права рука iмператора, перший його боярин i воевода – розмовляе з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась… Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена:
– Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.
– О, – вiдповiв паракимомен, – iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом.
– Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?
– Коли? – замислився паракимомен. – Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе ii прийняти й говорити з нею… Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, – на подвiр’i Мами?
Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi…
11
Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. І коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз покоiв у сад над морем.
Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.
– Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з киiвською княгинею, – тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому.
Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.
– Так, – вiдповiв iмператор, – ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра.
– Невже княгиня може високо пiдiйнятись над своiм диким народом?
– Я боюсь, – оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, – що ми не знаемо цього народу. Русь, як ми думаемо й скрiзь стверджуемо, це – багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають военного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже iхнi князi Олег i Ігор стояли он там, – вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, – пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?
Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ.
– Але зараз там сидять не Олег i Ігор, а жiнка… княгиня Ольга, – смiючись, промовив паракимомен Василь.
– Ця жiнка не краща вiд своiх князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.
– Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?
– Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважае Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками моiми приiхати до Киева, де в неi е два сини… Сфендослаф, Гузлiб…
– Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, – згодився паракимомен. – Але на таку зухвалу мову в нас е вiдповiднi слова.
– Я, як ми домовились, нiчого iй сьогоднi не сказав. Треба знати, що думае твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.
– Що ж, – хижо засмiявся паракимомен, – княгиня одержала сповна все, що iй належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, iй е над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав iй, що мiй iмператор ще говоритиме з нею.
– Вона просила мене про це?
– Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка… А вже насувае осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..
– Ти зробив усе, як ми домовились?
– Так, iмператоре, – вiдповiв паракимомен, – все зроблено, як ми домовились. Василiки[108 – Василiк – посол.] нашi давно виiхали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть iх над морем чи над Борисфеном[109 – Борисфен – грецька назва Днiпра.]…