Імператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.
– Я хочу спочити, – сказав вiн.
– Час, iмператоре, час, – взяв його пiд руку паракимомен.
12
Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озброенi етерiоти[110 – етерiоти – внутрiшня охорона.], i повернувся у парк, де щойно був з iмператором.
Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.
Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, парикимомен iшов поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.
А тим часом в усiй Римськiй iмперii не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою.
Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i Костянтин, у них був один батько – Роман І. Костянтин був братом Василя.
Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр’ю його була iмператриця, дружина Романа І.
Мати ж Василя була рабинею-слов’янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли вiн був у походi в Болгарii, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя.
Імператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов’янка народила сина, велiв одiрвати його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.
Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi.
Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть своеi матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на тварин. І хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр’ю, вiн навiки забув про неi, бо не хотiв бути сином рабинi.
Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився своею кров’ю, пробивався по щаблях iерархii Великого палацу, втиснувся у царськi покоi, як безбородий[111 – Безбородi – евнухи, скопцi.], i довго працював у гiнекеi iмператрицi Єлени, пiзнiше став куропалатом[112 – Куропалат —мiнiстр.], а ще згодом i постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина.
Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов’янки, досягнув свого. Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, – до царського ложа.
Але постiльничому Василевi цього було мало. Вiн заздрив iмператору Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.
Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, якоi вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов’ян, бо, як це йому здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.
13
В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв’язанi, як листки на одному стеблi.
Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думае про iмператора Костянтина.
Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано.
Спав ii чоловiк – престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.
Перед нею проходило все ii життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок ii батька, до вух ii, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних i несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд склепiнням шинку:
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi…
У нас е вино, музика i жiноча ласка!
А батько ii – старий, пузатий Кротир – ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, грае музика:
Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi…
І поперед музик – дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подаруе iй золоту або й срiбну монету.
Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше – Анастасiею, або ще простiше, як кричали п’янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи ii стан: «Анастасо! Наша Анастасо!»
Однiеi темноi ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. І сталось так, що цiеi ночi молодий чоловiк залишився у Феофано…
Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив ii всю нiч, назвав новим iм’ям – Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора Костянтина – Роману…
Вiн ii полюбив. Чи любила вона його – хто знае? Але вона любила Романа як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.
І мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однiею з найкрасивiших жiнок Вiзантii, а може, й землi, була тiею великою грiшницею, якiй все прощаеться за ii чари.
Пiд владою цих чар у той час, коли батько – iмператор Костянтин – сидiв на тронi й писав трактати «Про церемонii вiзантiйського двору» i «Про управлiння iмперiею», син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однiеi людини цiлком може вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однiеi Феофано.
Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неi новоi й новоi ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр’ю.
Імператор Костянтин, що все свое життя присвятив визначенню церемонiалу вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонii. Це повiдомлення спочатку тiльки роздратувало iмператора ромеiв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову.
Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв ii у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських покоiв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантii, потiм встала, подивилась на нього, i вiн побачив ii стан, який мiг бути взiрцем краси, ii темнi, iз живими вогниками очi, – таких не було, мабуть, на всiй землi, – ii уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, ii обличчя – нiжне, як пелюстка троянди, ii тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги… «Прекрасна лакедемонянка!» – подумав iмператор Костянтин.