Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.
Коли ж усi добре сп’янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
– Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воiка, нашого полянського роду…
І люди, кожен по-своему, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
– Нашого полянського роду… Один голос дуже спокiйно повiв далi:
– Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами…
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
– Боровся з ворогами….
Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.
…Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янiлий вiд меду й олу[11 – Ол – пиво.]. Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.
– Спати? – Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi.
– Правда, правда, – пiдтримав його Сварг.
– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув iх до вогнища. Потiм усi трое сiли до вогню так, що майже торкалися головами.
– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.
– А про яке дiло говорити маемо? – запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.
– Та про озадок[12 – Озадок – спадщина.] той, – вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум’я й жар.
– Слухай, Бразде! – крикнув тодi Микула. – Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок?!
– А коли ж про це й говорити, як не нинi, – суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом своi дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду[13 – Без ряду – без заповiту.] помер, то всiм дiтям озадок… Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон…
– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маемо ждати? Нинi кiнчимо все.
– Але що будемо дiлити? – обвiв очима хижу Микула.
– А все, – широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. – Все подiлимо, що лишилося по батьку…
У цей час древо у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались у всi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули iхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:
– Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати… Ех, брати, брати!..
– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаемось про озадок перед князем, нехай детський[14 – Детський – княжий виконавець.] iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун[15 – Гривня, куни – грошовi одиницi.] за в’iзд i на виiзд… А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаемось… Ну, говори!
– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.
– Нi, брати! – вiдповiв iм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.
– Вогнище тобi й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому вiдомо, що якщо отень[16 – Отень – батькiвський.] двiр буде без дiла, то належить меншому синовi… Ти, Микуло, менший, – твiй i двiр, i рiд, i вогнище… Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, – вiн дiе i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант… Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
– Дiлiть! – сказав вiн i з одчаем махнув рукою. – Дiлiть вогонь, мене, жону…
– Навiщо нам дiлити вогонь, жону… – глузливо засмiявся Бразд. – Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному – свое….
– Дiлiть! – ще раз сказав Микула.
– А дiлити нам i небагато, – повiв Бразд. – Про двiр i хижу ми домовились – ти менший, це твое… Але е, Микуло, лядина[17 – Лядина – поле, оброблена земля.]…
Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
– Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Киева.
– Навiщо менi вся земля? – хижо засмiявся Бразд. – Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв – от про що говорю. Кому ii дати?
– То, може, хай тобi i буде лядина? – допомiг Браздовi Сварг. – Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неi проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’еться. Бери ii собi, Бразде.
Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:
– Бери собi лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках… старий, немiчний кiнь.
– То й коня бери, – сказав Микула.
– Кiнь буде тобi, – заспокоiв його Бразд. – Кiнь при дому… А от возiв, iх два, – подiлимось, Микуло.
– Один буде тобi, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулi, а я скую собi сам.
– Вiзьму, – згодився Бразд. – Але там у клiтях е ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?
– Не треба, – вiдповiв Сварг, – скую.
– Тодi навпiл, Микуло?
– Бери хоч i всi.
– Нi, – заперечив Бразд, – тiльки навпiл. І корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
– Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
– А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало ii лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
– Забирай усе! – крикнув Бразд.
– Бери, – згодився Микула.
І вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що справдi можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп’янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
– Золота, срiбла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звiдки ж вони?
– Зажди, брате! – вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
– Так, говорив…
– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобi казав.
– Бачу, Сварже, бачу, – запалився i Бразд.
– Так де ж цей скарб? – заревiв Сварг.
Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неi головами.
– Що ви говорите? – захрипiв Микула.
– Говори краще ти! – кричав Бразд.
– Вiддавай скарб! – волав Сварг.
І вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.