– Клянусь Перуном! – хрипiв Микула. – Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
– Брешеш! – кричав Бразд i трусив Микулу.
– Лжа! – волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик – на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
– Пощо убиваете? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
– Ходiмо! – промовив Сварг.
– Пiдемо! – махнув рукою Бразд.
Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
– Що то було? – запитала Вiста. – Чого вони тебе хотiли вбити?
– Мовчи! – вiдповiв Микула. – Мовчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб’е. Лягайте спати, спiть…
Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таемничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.
Роздiл другий
1
Гора[18 – Гора – найстарiша частина давнього Киева.], як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори – вiд Подолу, Днiпра й Перевесища – лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.
Одразу ж пiсля цього на Горi – у теремах княжих, на дворах воевод, бояр, тисяцьких i тiунiв[19 – Тiун и – урядовцi, виконавцi.], що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв[20 – Гриднi – княжа охорона.], смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, – запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.
Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi[21 – Жеравцi – блоки.], щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев’яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля[22 – Овочi – садовина, зiлля – городина.], поспiшали на роботу здателi[23 – Здателi – будiвельнi майстри.], всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своiми дворянами[24 – Дворяни – слуги на княжому дворi.], одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м’ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, й на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймаеться навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.
На головному концi[25 – Конець – вулиця.] Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола iхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи – бояри й воеводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
– Вставай, княжичу, вставай!
Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука:
– Вставай-бо, княжичу!
І тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.
Бiля лiжка стояв вуйко[26 – Вуйко, уй – дядько, вихователь, пестун.] його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.
Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни.
Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi – сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, воевода Свенелд i ще кiлька бояр i воевод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.
Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього – стiльцi з високими спинками.
На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу – череп’янi миски й дерев’янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш.
Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, – у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi ii облягало червоне, заткане золотом корзно[27 – Корзно – мантiя, накидка.], темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов’язка, кiнцi якоi спускалися на груди, единий знак великокняжого роду – золота гривна[28 – Гривна – золотий обруч.] – поблискував на шиi, а на ногах у неi були червонi хзовi[29 – Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.] чобiтки.
Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про ii неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.
Тiльки княгиня увiйшла, сини, воеводи й бояри низько iй вклонились.
– Здрава будь, княгине! – мовили вони.
Княгиня вiдповiла на iх привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.
Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась iй i поцiлувала руку.
– Дозволь, княгине, подавати страви!
– Починай, Ярино! – вiдповiла княгиня.
Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем.
Але княгиня не робила знака сiдати до столу. Вона обернулась до воеводи Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев’яних мисок, поклав на неi потроху вiд кожноi страви, якi були на столi, – хлiба, м’яса, риби, сочива, – потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум’я.
Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.
На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неi син Святослав, по лiву – Улiб, а ще далi воеводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своiх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здаеться старшим вiд своiх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиi, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Інодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на свое.
Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.
Вона любила обох синiв, але серце ii чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька – чоловiка княгинi Ольги – Ігоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував ii саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!