Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.
І тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.
Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, воеводам i боярам, рука ii здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.
– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.
– Матiнко княгине! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матiнко княгине.
Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся якоi вибилось з-пiд чорноi хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись.
– Матiнко княгине! – благала вона. – Прости мене, свою робу. Вiк працюю… цього не бувало… Стара я вже стала, немiчна! – бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.
У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi ii блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.
– Вино проливаеться на щастя… А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука…
Терем киiвських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни – великий покой, у який через двое вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, воеводи, мужi нарочитi.
Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч – перехiд до княжоi стравницi, праворуч – ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали своеi черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник[30 – Ларник – княжий писець i охоронник печатi.] Перенiг, що берiг харатii князiв i iхнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi.
Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно.
Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня.
З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, покоi князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика – крокiв тридцять завдовжки, десять-п’ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов’янi рами яких вставлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним – знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч.
Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд ii стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поiденi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.
Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли воеводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним киiвським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших киiвських воевод – залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воевод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiеi зброi висiли шолом i меч князя Ігоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.
І тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.
У палатi було кiлька дверей – праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом – до спочивальнi княгинi та ii покоiв. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi – чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та ii сини.
Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила ii – то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починаеться день, слiд ждати лиха й надалi.
Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воевода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неi з лiвоi руки, встиг сказати:
– Недобрi вiстi з поля, княгине!
– А що?
– Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.
– Куди ж дивилася сторожа поля?
– Князь Оскол тут, сам скаже.
Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню.
– Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела[31 – Саркел – Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.], – встиг ще сказати Свенелд, – пограбували iх там, двох убили, а Полуяра ослiпили.
А в сiнях все зростае шум; перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i стоiть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються воеводи й бояри, до самоi землi згинаються тiуни:
– Здрава будь, княгине! На многi лiта, княгине!
Вона суворо оглядае весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброених високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три золотi гривни, на воевод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на золотих яблуках своiх мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько вклонились, що не видно iхнiх облич.
– Здоровi будьте, воеводи, бояри, мужi! – вiдповiдае княгиня Ольга i, зробивши рукою знак Свенелду, починае пiднiматись сходами вгору.
За нею iдуть сини Святослав i Улiб, воевода Свенелд, тисяцький сторожi поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг.
Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiвае свiжий вiтер з Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця.
Княгиня Ольга сiдае в крiсло. Обабiч неi горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра роздмухуе вогнi, мiнливе промiння блукае по палатi. Бояри, воеводи й тiуни встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить iхнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб.
– Чули ви, бояри й мужi, – починае княгиня, – печенiги нiби з’явились у полi?
– Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, – лунають сполоханi голоси.
– А де князь чернiгiвський Оскол?
– Я тут, княгине!
– Вийди сюди…
Князь Оскол виходить наперед i зупиняеться напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Ігоря по сестрi Горинi, мужу якоi Ратомиру князь Ігор i подарував Чернiгiв.
Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Киiвському столу, не раз ходив з князем Ігорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй.
Дивиться княгиня Ольга на Оскола i думае: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто знае, у кого бiльше в скотницi[32 – Скотниця —скарбниця.] золота, срiбла й рiзних скарбiв – у неi на Горi чи в нього в Чернiговi.