І не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Киiвський.
От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити своеi жадоби, насипае скотницi, збирае землi, перетiсуе[33 – Перетесати – поставити свое клеймо, печать.] лiси, замикае гони.
А от землi Руськоi не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi[34 – Дiтинець – фортеця города.] на Чорних горах, мае численну дружину, знае, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Киiв цiляться вороги – з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Киiвського столу, з другого – в’ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Киева.
А на схiд вiд Чернiгова – дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол своi сторожi по Сейму – от i вiдкритий печенiгам шлях до Киева.
Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Киевi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, воевод, бояр, волостелинiв. І мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
– Князю Оскол, – промовляе суворо княгиня, – чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Киева.
– Матiнко княгине, – спроквола й тихо вiдповiдае Оскол. – Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли – нiби якась сила iх випирала, щити – хозарськi, мечi – грецькi, як можу я один супроти Вiзантii, хозар i печенiгiв стояти?
– Супроти Вiзантii й хозар стоiть Киiв, ти стережи в полi печенiга.
– Матiнко княгине, – скривджено каже Оскол, – поле – широке, Сейм – глибокий, сторожа стоiть на горi, печенiг скрадаеться яругами…
– Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене – сiверян рятуеш.
– Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi…
– А ти дай землi людям по Сейму. І над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже…
– Не маю вiльноi землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.
Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрiем нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд – рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неi, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.
– То як скажемо, мужi й бояри? – запитала княгиня.
– Дамо землi князевi Осколу, – пролунали хрипкi голоси. – Нехай захищае Руську землю.
– Чи згоднi?
– Згоднi.
Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неi на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою збиток шкiри й перо, сказала:
– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…
– І бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, – вставив князь Оскол.
– І бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тiльки бережи Руську землю, Киiв бережи.
– Бережу, матiнко княгине, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала iх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Киева повiк.
Але княгиня була все ж неспокiйна.
– А може би, мужi й бояри, – промовила вона, – послати за Киiв дружину в поле?
– Лiпше, княгине, лiпше, – загомонiли мужi.
– Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе ii княжич Святослав з воеводою Асмусом. Чуеш, сину?
– Чую, – промовив княжич Святослав i вклонився матерi.
У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк – в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.
Найбiльше з них вражав один чоловiк – старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив – замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.
– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.
– Я, матiнко княгине! – крикнув, почувши ii голос, Полуяр i повалився iй у ноги.
– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Вiн встав.
– Говори!
У палатi настала така тиша, що чути було, як вiе вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.
– Ранньоi весни, – почав вiн, – як пам’ятаеш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Киева-города, щоб дiйти до Верхнього Волока[35 – Верхнiй Волок – мiсце, де з Днiпра перетягали лодii до Волхова.] спуститись Доном, переволокти лодii до Ітиля-рiки[36 – Ітиль-рiка – Волга.] i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми iздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межi. Так iхали й ми з великим добром – моiм, твоiм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньоi весни вирушали вони з Киева, довго билися проти швидкоi течii Десною й Сеймом, як волокли лодii вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.
Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Киевi, цього не знав, а зикiнчив:
– Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам’яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темноi ночi налетiли й оточили нас воi. Двох купцiв – Греха i Стогуда – вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твое забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.
– Що ж то за город?
– Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.
– А головникiв[37 – Головники – вбивцi.] бачив?
– Бачив, княгине.
– Хто вони?
– Гречини…
Над обрiем з’явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воевод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях iхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.
– Матiнко княгине! – залунало багато голосiв. – Що робиться? На Ітилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини…
– Недобре дiють хозари й гречини, – сказала княгиня Ольга, – але маемо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даемо i все беремо вiд них по укладу.
– У Царгородi, – гомонiли купцi, що не раз за свое життя вимiряли шлях до Константинополя, – з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо iхати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними…
Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неi не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, волае до неi вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Ігорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатii з греками, пiдписанi давнiми князями?
– Я чую вас, бояри й воеводи, – промовила вона, – i пошлю слiв[38 – Сли – посли.] до Ітиля i Царгорода.
– Що зроблять сли? – крикнули тодi воеводи. – Не з словом до них треба йти, а з мечем.
– Але як iти з мечем? – з болем сказала княгиня. – Іти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Киевом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги – вони служать i хозарам, i ромеям…
– Не бiйся, княгине! – кричали воеводи. – Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.
Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.
– Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама поiду в Царгород.
– Добре дiло зробиш, княгине, – загомонiло багато бояр.
– А тобi, Полуяре, буде таке, – промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. – Пиши, ларнику… Купцю Полуяру iз нашоi скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром…
Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку великоi княгинi…