От немовби й розв’язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi.
Але нi, е ще й Гора, у якоi багато своiх власних справ, яка вимагае в княгинi Ольги суду й правди.
На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв’язаного закривавленого чоловiка.
– Що сталось? – запитуе княгиня.
Тiун Талець низько вклоняеться княгинi, витягае голову так далеко вперед, що вона, здаеться, от-от одiрветься вiд шиi.
– Татьба i вбивство! – каже вiн. – Минулоi ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув[39 – Утнути —убити.] на смерть княжого мужа.
– Татьба i вбивство! – гомонять бояри. – Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi!
Смерд Векша – здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагадуе стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах – стоiть серед палати, дивиться на бояр, воевод i, либонь, не розумiе, де вiн опинився й що сталося.
А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з’являеться чи то страх, чи надiя – вiн падае iй в ноги.
Княгиня мовчить. Тут е кому розпитати й допитати смерда, буде потреба – мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд – кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останне слово, вчинить суд по закону, по правдi.
– Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? – допитують мужi.
Смерд Векша пiдiймае голову.
– Голодно е в хижi… Жона, дiти… Куди пiду? Купу в боярина маю – нiчим вiддати, заставу у купця взяв – нiчим платити…
– Чули! Знаемо! Кожного разу те ж саме, – обурено гомонять мужi й бояри.
– Бояри моi i всi мужi! – зупиняе княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. – Як мусимо судити за вбивство?
– За смерть – смерть! – рiшуче промовляе хтось у натовпi. – Як велить покон.
Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки лунае цей голос, але не пiзнае, хто це сказав: воевода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть – так велить покон, так думають усi бояри, воеводи й мужi, так думае й сама княгиня.
Вона пiднiмае руку.
– Оже вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступае вперед боярин Драч – у темному опашнi, з посохом у руках.
– А моя житниця зламана, княгине, – каже вiн. – І то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине.
– Правда, княгине, – гомонять бояри й воеводи, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбоi та татьба.
– Векшу на смерть, – закiнчуе княгиня, – а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування.[40 – На поток i пограбування – конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.]
– То е по правдi, – лунае в гридницi.
2
Битим шляхом за Днiпром iде з дружиною своею княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi проiхати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть – гнати iх з поля.
Княжич Святослав iде попереду дружини, поруч iз ним – Асмус. З дитячих лiт виховуе Асмус княжича, куди княжич – туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах – пусти княжича, то помчить вiн аж за Ітиль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому воеводi? Не тi лiта!
Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться виiхати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, воеводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже iхати на конi до кiнця.
Та й не тiльки це змушуе Асмуса супроводжувати княжича Святослава. йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказуе йому все, що знае, вчить тому, що сам умiе, готуе Святослава до вокняжiння.
От i зараз iдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милуеться небом i землею, впиваеться пахощами трав, а вiдтак починае розпитувати Асмуса.
Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгае й пробiгае свiжий вiтер, струшуе росу з трав, розгойдуе, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвii; тiльки тирса супротивиться – пiдiймае вгору своi пружнi остi, й мiнлива сивина затягае поле з краю в край.
Княжич Святослав з дружиною своею iде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це – Залозний шлях, гостинець, яким iздять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Киева до Ітиля-рiки, ним можна iхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворони, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрii промчить, як хмара, табун диких коней.
Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проiхати десяток поприщ, i очам вiдкриваються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б’ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть своi води до Днiпра.
От про цю землю, про поле, яким вони iдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитуе княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
– І що там? – показуе княжич рукою на пiвнiч.
– Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли iхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни..
– І всюду до окiяну живуть нашi язики?
– Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Ітиля-рiки i порiднились з нашими племенами.
– І всi вони тягнуть до Киева?
– Так, княжичу, усi вони чують Киiв, бо без нього загинуть. От тiльки в’ятичi, – вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiем висiла рожева хмара, – дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Ітилю, що також сукупно з хозарами.
– Звiдки ж взялися цi хозари? – запитуе княжич. Асмус замислюеться.
– Там, над Ітилем, – поволi вiдповiдае вiн, – жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашоi вiри, чужого роду…
– То треба було iх не пускати, бити.
– Не пускали, били, – вiдповiдае Асмус, торкаючись перебитоi руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. – Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiею, а тим часом хозари сiли над Ітилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеi, з iмператором Вiзантii – християнами, от i мусимо ми iм платити дань…
Святослав зупиняе коня. Сiрими своiми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiем.
– І далеко до цих хозарiв? – запитуе вiн. Зупиняе коня й Асмус, дивиться на хмару.
– Оцим полем, – повiльно говорить вiн, – треба iхати повний круг мiсяця, й тодi буде Ітиль-рiка.
– А далi, далi?
– За Ітилем-рiкою, – веде далi Асмус, – буде Джурджанське, а як по-нашому – Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики – Вiрменiя, Персида, Ватр, Сирiя, Мiдiя, Вавилон, Аравiя, Індiя, а ген-ген – хинцi…
Асмус примружуе очi, пригадуе.
– А в полуденних землях, он там, – показуе вiн рукою, – за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там египет, Фiва…
– І ти скрiзь там бував, уй Асмусе?
Асмус глибоко зiтхае.
– Свiт великий, княжичу мiй, – каже вiн, – i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, своi язики й роди, iх я, княжичу, знаю i люблю…
Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.
Хтось з дружинникiв дiстав з торб шматок конини, покраяв ii тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум’i i перший шматок подав княжичевi.