ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
(1722-1794)
Найвидатнішою постаттю в культурному й літературному житті України XVIII ст. був філософ, мислитель, письменник Григорій Сковорода. Його багатогранна філософська і літературна творчість — остання ланка переходу від давньої до нової української літератури.
Григорій Савич Сковорода народився в селянській сім’ї на Полтавщині у селі Чорнухи 3 грудня 1722 року. У дяка-скригіаля навчився нотної грамоти, читав книжки, готувався до вступу в Киє- во-Могилянську академію. У 16 років вступив у цей заклад. 19-річним студентом поїхав до Петербурга співати в придворній капелі цариці Єлизавети. Відзначався чудовим басом, грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці, навіть створював власні вірші й писав музику. Через 2 роки повернувся і продовжив навчання в Академії.
У 1750 р. молодий талановитий хлопець вирішує пізнавати світ у мандрах: три роки подорожує Угорщиною, Словаччиною, Польщею, слухає лекції в європейських університетах, вивчає філософські праці в бібліотеках, володіючи багатьма мовами, бере участь у дискусіях.
Повернувшись в Україну, викладає в Переяславському колегіумі, потім працює домашнім учителем, у Харківському колегіумі. З 1769 року Григорій Сковорода відхиляє будь-які пропозиції щодо роботи і стає на шлях мандрівника-просвітника (майже тридцять років): «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця».
Григорій був одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів. Пізніше він був таким же старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці прагнули позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!»
З 1769 р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв?» — відповів видатний просвітник білгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично відповів: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає».
1 таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар’єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові на пропозиції стати чиновником Сковорода відповів: «Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі /Зг- успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім низької, простої… Я обрав собі цю роль — і задоволений». Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Ходив філософ завжди у звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.
Сковорода навчав, що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (себе самого). З цією думкою тісно пов’язана його ідея «сродної» праці: пізнавай себе, а пізнавши — удосконалюй. Знаючи свої здібності, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Видатний філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.
У філософських трактатах — а перу Сковороди належить близько двадцяти трактатів і діалогів — він розвивав цілий комплекс актуальних для свого часу ідей, виражав передові просвітницькі погляди. Важливою для Сковороди була проблема людського щастя. Він доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином Сави, а переносно — сином свободи). Він і справді прагнув свободи для всіх, сердечної тиші, великої гармонії. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.
72-річним філософ пішки пройшов триста верст аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край стежки почав копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитав здивований господар. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз’їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й… заснув навіки.
Із творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень» (до збірки входить 30 поезій), книга «Байки харківські» (до збірки увійшло 30 байок різної тематики), філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях – лірик.