Грецьке слово "філософія" означає любов до мудрості, любомудрів. Любомудр, чи філософ, шукає шляхи, як пізнати світ (по-грецьки – космос) і людське буття, намагається встановити взаємозв'язок усіх речей, усього, що існує, щоб дати свій загальний погляд на світ, відповісти на безліч "чому" і "як". Філософію Григорій Сковорода вважав тією міфічною провідною ниткою Аріадни, що допомагає людині вийти із найскладнішого становища в житті. За ним "філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього".
Григорій Сковорода
Філософські трактати
Розмова п’яти подорожних про істинне щастя в житті
Дружня розмова про душевний світ
Особи: Афанасій, Яків, Григорій
Афанасій. Люди в житті своїм працюють, метушаться, щось від когось утаюють, а нащо – багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських діл, скільки їх там тисяч різних не є, буде один кінець – радість серця. Чи не для сього вибираємо ми за нашим смаком товаришів, аби мати задоволення від спілкування з ними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від догідливості інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для всолодження смаку; вишукуємо різні музики, створюємо безліч концертів, мінуетів, танців і контратанців для звеселення слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і приємними для ока квітками й обвішуємося ними, щоб було приємно оку і ніжно тілу; складаємо запашні спирти, порошки, помади, духи і ними задовольняємо свій нюх. Одне слово, всіма способами, які лише вигадати можемо, намагаємося звеселяти дух наш. О, якими великими веселощами користуються вельможні й багаті персони! В їхніх палацах живе розчинений у радощах і задоволенні дух. О, яка дорога ти, радосте сердечна!
За тебе царі, князі і дуки платять безліч тисяч, а ми, біднота, що не має статків, начебто живимося тими крихтами, що падають з їхніх столів. Погадай же нині, якими гульбищами охоплені всі славні європейські міста?
Яків. Достеменне великими. Однак я чув, що ніде немає більше веселощів та розваг, аніж у Парижі й Венеції.
Афанасій. Певно, багато їх там, та допоки ти нам їх з Венеції перевезеш, то помремо тут з нудьги.
Григорій. Годі пащекувати, любі друзі, високі посади, веселе місто, всілякі грища та розваги і всі ваші витівки безсилі потішити дух і тим вигнати нудьгу, що заволоділа вами.
Яків. А що ж зможе?
Григорій. Лише знання того, що складає щастя і як його віднайти.
Афанасій. Се так, ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього, а життя наше – шлях, що тече, як річка.
Яків. Здавна вже шукаю я щастя, але ніде його знайти не можу.
Григорій. Коли достеменно хочете його віднайти, то скажіть мені, що для людини найкраще?
Яків. Бог його знає, і взагалі, нащо питаєш про те, чого великі мудреці не змогли вирішити і розійшлись у своїх гадках, як подорожні на шляху? Адже те, що найкраще,- те й найвище, а що найвище – всьому голова і кінець. Се найкраще добро звалось у стародавніх філософів завершенням усіх доброт і верховним добром; хто ж тобі дасть відповідь, що таке є край і пристанище всіх наших бажань?
Григорій. Тихіше, друже мій! Дуже далеко ти забрів. Я спитаю простіше: чого ти у своєму житті бажаєш найбільше?
Яків. Ти наче палкою покопирсав мурашник – так несподівано розворушив мої бажання.
Афанасій. Я бажав би знайти високий чин, щоб мої підлеглі були міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни; щоб будинок мій був венеціанський, сад флорентійський; бажав би бути розумним, вченим, шляхетним і багатим, як бик на шерстину…
Григорій. Що ти брешеш?
Афанасій…дужим, як лев, гарним, як Венера…
Яків. Прийшла й мені на згадку Венера, так звана собачка.
Григорій. Прошу, кажіть.
Яків…Хвостатим, як лев, головатим, як ведмідь, вухастим, як осел…
Григорій. Маю сумнів, щоб могли увійти у вуха божі такі безглузді бажання. Ти зі своїми вигадками подібний до дерева, яке хоче бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і березою, і фігою, й оливою, і явором, і фініком, і трояндою, і рутою… сонцем і місяцем… хвостом і головою… Дитинча, що сидить на материних руках, часто хапається за ніж, за вогонь, але премилосердна наша мати природа краще знає, що нам корисне. Хоч і плачемо, й пориваємося, вона сосками своїми всіх нас уміру харчує й зодягає, і сим добре маля задоволене, а злорадне хвилюється саме й інших турбує. Скільки ж міліонів сих нещасних дітей день і ніч волають, нічим не задоволені: одне їм дадуть у руки,- вони плачуть за чимось іншим. Годі нам бути нещасливими.
Афанасій. Чому ж?
Григорій. Не можемо знайти щастя.
Яків. Бо що?
Григорій. Бо не бажаємо і бажати не можемо.
Афанасій. Чому?
Григорій. Тому що не знаємо, в чому воно полягає. Початок справі – знаття, звідки йде бажання, від бажання – пошук, потім отримуємо результат, ось і задоволеність, тобто те, що отримуємо і що для людини благо. Затям відтак, що таке премудрість.
Яків. Я часто чую се слово: премудрість.
Григорій. Сенс премудрості в тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя,- ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку. Через се вона в греків та римлян мужністю й силою зветься – ось і ліве крило. Без сих крил годі вибратись і полетіти до гаразду. Премудрість – се гостре, далекозоре орлине око, а добродійність – мужні руки і легкі оленячі ноги. Про таке верховне подружжя є цікава байка.
Яків. Ти вгадав мої думки. Звичайно, се байка про безногого та сліпого!
Григорій. Так.
Афанасій. Розкажи детальніше.
Григорій. Мандрівник, обходячи всілякі землі і держави, позбувся ніг. Тут спало йому на думку вернутися додому, в батьківський дім. З великими труднощами, спираючись на руки, подався мандрівник в дорогу. Нарешті доповз він до гори, з якої вже було видно і батьківську стріху, але тут позбувся й рук. Звідси дивилося живе око його через ріки, ліси, яруги, через пірамідальні верхів'я гір, з веселою пожадністю осягаючи сяйливий здаля замок,- батькову оселю і всього їхнього миролюбного роду,- кінець і вінець усіх їхніх мандрівних труднощів. Але біда була в тому, що наш обсерватор не мав уже ані рук, ані ніг, а лише мучився, як євангельський багатій, дивлячись на Лазаря.
Поміж тим, озирнувшись, побачив він раптом дивне й сумне видовище: бреде сліпець, прислухається, мацає палицею на всі боки і, наче п'яний, з дороги збивається, підходить ближче, зітхає: «Зникають у метушні дні наші…». «Шляхи твої, господи, повідай мені…» «Горе мені, мандри мої триватимуть далі». Та й інші такі слова сам собі каже зітхаючи, часто спіткається і падає.
– Боюся, друже мій, злякати тебе, але хто ти такий? – питає прозорливий.
– Вже тридцять чотири роки подорожую, а ти перший на шляху моїм стрівся,- відказує сліпий.- Мандрування моє по різних світах скінчилось ось так. Страшна жаркота сонячного проміння в Аравії позбавила мене зору, і я, сліпий, повертаюся в отній дім.
– А хто ж твій батько?
– Живе він у нагірнім замку, що зветься Миргорок. Ім'я йому Ураній, а моє – Практик.
– Боже мій, що я чую? Та ж я твій рідний брат,- вигукнув прозорливий,- я Обсерватор!
Несподівана радість завжди завершується слізьми. Після сього сліпець із вологими очима сказав своєму братові:
– Любий мій брате! Чув я вже про тебе з розмов, а тепер маю щастя стріти тебе. Змилосердься, заверш мої біди, будь мені навчителем. Правду кажучи, мене праця звеселяє, але доводиться весь час спіткатися, і се знищує мою наснагу.
– Щиро шкодую,- каже світлоокий,- що безсилий тобі служити, люб'язна душе моя. Я подорожній, що обійшов пішки всю земну кулю. Ноги мене скрізь носили легко, але кам'янисті гори, що часто стрічались мені, позбавили мене ніг, і я, спираючись на руки, продовжував свій шлях, але зараз втратив і руки. Більше ані ходити, ані повзти по землі я не здатен. Багато хто хотів мене використати, але, позбавлений можливості повзати, я був їм безкорисний…
– За сим діло не стане,- сказав сліпий,- ти мені тягар легкий і жаданий: візьму тебе, скарбе мій, на себе. Чисте око твоє хай буде тіла мого вічним володарем і всіх моїх пут головою. Припини муки безпросвітної темряви, що жорстоко ганяє мене по порожніх шляхах; я твій кінь, сідай на рамена мої і керуй мною, любий мій пане і брате!