– Сяду, брате мій, із задоволенням, аби довести істину: «Брат, що від брата має допомогу,- як місто, тверде і високе, укріплюється, як новозасноване царство».
Нині ж погляньте на дивне твориво: з двох людей складена одна, одне обличчя мандрівника складене з двох спорідненостей без усякої мішанини, але й без розділу, взаємно існуючих. Іде небувалий подорожній головним шляхом, ні праворуч, ні ліворуч не ухиляється, вправно переходить річки, ліси, рови й яруги, переходить високі гори, вступає з веселим серцем у мирне місто, обливає його світле й запашне повітря; виходить спокійна юрба жителів, що дихають миром і любов'ю, плескають у долоні, а ген очікує на ґанку і вже приймає синів у ніжні свої обійми ветхий днями Ураній.
Яків. Отже, що тобі сказати?
Григорій. Зголосіть головне ваше бажання.
Яків. Наше найбільше бажання – бути щасливими.
Григорій. Хіба ж ти бачив звіра або птаха без сих думок? Скажи лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без сього, рідний, ти сліпець: він шукає батьківський замок, але не знає, де він. Знає, що шукає щастя, але, не тямлячи, де воно, впадає в нещастя. Премилосердна природа всім без винятку відкрила шлях до щастя…
Афанасій. Стривай! Се слово, здається, схоже на єресь – всім без винятку!
Яків. Мабуть, не заважай, пане православний марновірнику: все народжується на добрий кінець. А добрий кінець – оце і є щастя…
***
…Скільки ми витрачаємо праці на дрібні справи, а часто й задурно, не раз і на шкоду? Важко зодягати і живити тіло, але потрібно, і не можна без сього. В тому й полягає тілесне життя, і ніхто на сю працю нарікати не мусить, бо потрапить у тяжке лихо, холод, голод, спрагу і хорості.
Але чи не легше тобі живитися самим зіллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитої черви, що день і ніч безнастанно гризе душу? Чи не ліпше покрити тіло найзлиденнішою одежиною і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одягнуте, ніж носити золоткані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє серце? Яка утіха від статків чи від гарної обстави, коли серце занурене в найтемніший морок невдоволення…
Чому ж мені так важко? Коли хто втрапив у рів чи прірву водяну, не повинен думати про важкоту, а про звільнення. Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства – душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про серце. Дві хлібини, два будинки і дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє…
Кільце
Дружня розмова про душевний світ
***
…Кілька іноземців мандрували по Індії. Встали якось зранку і питають у господаря дороги.
– Два шляхи,- каже їм щиросердий дідок,- ось вам два шляхи, що слугують вашому наміру: один навпростець, а другий манівцями. Раджу йти манівцями. Не поспішайте – і пройдете далі, будьте обережні, не забувайте, що ви в Індії.
– Батечку, ми не боягузи,- вигукнув один штукар,- ми європейці, їздимо по всіх морях, а земля нам, озброєним, не страшна.
Ішли вони кілька годин і знайшли шкіряний міх з хлібом і такий самий з вином, наїлися і напилися доста. Відпочиваючи біля каменя, промовив один:
– Чи не подарує нам бог іншої знахідки? Здається, щось бачу на путівці попереду, гляньте, он по той бік прірви щось чорніє…
Один каже: «Шкіряний лантушисько»; другий гадав, що обгорілий пнище; іншому марився камінь, іншому – місто, а ще одному – село. Останній мав рацію: вони там посіли, натрапивши на індійського дракона,- всі загинули.
Врятувався один, що був дурніший та обережніший. Сей за деякими ознаками і жахким передчуттям лишився, начебто за нуждою, по сей бік глибочезної яруги і, почувши страшне виття вмираючих, швидко звернув набік, ствердивши сим стародавню приказку: «Матері боязкого сина плакати нічого».
Не перечу: ся байка немудра, але вона точна подобизна життя людського.
На землі народжений найшвидше потрапляє в нещастя через своє поспішливе нахабство, і скажу на додаток, що той, який не радиться, терпить найбільшу біду; міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх. Погляньте на людську юрбу і побачите, що не лише літні, але й наймолодші улещують себе, що вони озброєні рогом однорога, який рятує їх від нещасть, і вважають, що, як очам їхнім не потрібні окуляри, так і світло й порада не потрібні їхньому серцю.
Ся думка зробила їх необачними, нахабними на шляхах своїх і впертими.
А що, коли мій мудрагель-молокосос зробиться двох чи трьох мов папугою, побуває у вельможних компаніях і у славних містах, коли озброїться арифметикою і геометричними кубами, пройшовши через десятки любовних та громадянських історій і проковтнувши певну кількість коперникових пілюль? Тоді Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони і все стародавнє здаються йому метеликами, що над землею літають, порівняно з нашим високолетним орлом, який аж до сонця незрушного злітає і перераховує всі острови в океані.
Ось тут і вигулькують хвалителі, що дивуються з новонародженої премудрості цього мудрагеля, прихованої од усіх старих, начебто неосвічених століть, без якої, проте, зовсім непогано жилося. Тоді ж бо великий сей Дій переосмислює всіх стародавніх століть діяння і, наче ювелір камінці, за своїм смаком то схвалює, то знецінює, стаючи таким чином всесвітнім суддею. А щодо Мойсея і пророків – говорити зайве; він навіть оком не кине на сих нетямкуватих і нудних балакунів; співчуває начебто нічним птахам і кажанам, що в нещасний морок марновірства закохані. Все те в нього марновірство, що зрозуміти і прийняти гарячка його не може.
Достеменно: чи можливо, щоб ці мудрагелі могли щось тямити про мудрість, щастя, душевний світ, коли їм і не марилось, що земля – се планета, що і біля Сатурна є місяць, а може, й не один? Люб'язні приятелі! Оці-от молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками, нахабні порушники заповіту кесаря Августа: «Поспішай повільно!»
* * *
…Доки Олександр Македонський розмовляв у домі живописця про споріднену і знайому йому працю, всі зі здивуванням його, слухали; потім він став по-суддівському говорити про живопис, але як тільки художник шепнув йому на вухо, що навіть фарботери почали з нього сміятися, Олександр відразу ж замовк. Розумний чоловік відчув, що йому не було часу ввійти в малярські таємниці, хоч малярам і не достає Олександрового розуму.
Дуже часто той, хто в якусь науку залюблений і встиг уже й славу здобути, надаремно мріє, що вже всі знання віддані йому, як посаг нареченої. Художник, наприклад, про всі ремесла виголошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що й однієї науки добре навчитися ледве стане цілого людського життя.
Про жодну науку не судять частіше та відважніше, як про ту, що робить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожному потрібна, як кожному і жити випадає.
Достеменно, говорити і опитувати – гідне похвали, але присвоювати знання – се погано і згубно. Одначе вважають, що кожен легко може все взнати.
Не дивина шлях свій віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом іде й іншого тягне,- в сім і трудність. Проповідує щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, вельможний і низький, багатий і убогий, живий і мертвий… Всі сіли на сідало вчителів; кожен науку сю собі привласнив.
Але чи їхня справа вчити, судити, знати про блаженство?…
***
Стародавній мудрець Едіп, помираючи, лишив малому синові на спадок історію під назвою «Сфінкс»: «Люб’язний сину, ось тобі найкраща по мені згадка. Прийми невелику сю книгу з правиці моєї; люби її, коли хочеш любити батька свого, – пошануєш мене, шануючи її. Носи її з собою і май у серці своєму лягаючи і встаючи. Вона тобі той же плід принесе, що й мені, тобто блаженний кінець життя. Не будь нахабою і вискочнем, ступай потихеньку, життя – то шлях небезпечний; привчай себе задовольнятися малим, не наслідуй розтратників свого серця для зовнішніх приваб. Вчись збирати розкидані думки свої і повертати їх у середину себе. Щастя твоє в тобі самому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе – ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху й не бувало. Пізнати себе вповні, пізнати і здружитися з собою – се невід’ємний світ, справдешнє щастя і досконала мудрість. О, коли б я міг накреслити в серці твоєму пізнання самого себе! Але се світло починає сяяти в пізні літа, коли хто щасливий… Будь добрий до всіх. Не образиш і ворога свого, коли хоч трохи спроможешся себе пізнати… Звичайно, пізнаєш самого себе, коли вникатимеш міцно всередину себе, – міцно-міцно… Лише це врятує тебе від щелеп лютого ката».