Він багато говорив, та хлопчик нічого не міг зрозуміти. Зросивши батькову руку слізьми і приймаючи книгу, притискав її, мов батька, до свого серця; а батько, радіючи як синовому завзяттю, так і тому, що він розлучається з тілом своїм, заснув навіки із виразом радості на смертному лиці. Добрий син, часто читаючи сю малу книжечку, майже напам’ять її знав. Написано в ній було, що найлютіша і найстрашніша потвора, на ім’я Сфінкс, коли ще був живий його батько, всіх, хто стрічався їх, без огляду катувала і вбивала. Лице Сфінкс мав дівоче, а все інше – лев’яче. А вбивав за те, що ніхто не міг розв’язати задачу чи загадку, що заховувала поняття про людину. Хто б не трапився йому, загадка була одна: «Зранку – чотириногий; в полудень – двоногий, ввечері триногий; скажи мені, що за звір?». Вкінці було написано, що Едіп розгадав сю загадку, потвора щезла, і засяяли у днях його радість і злагода. Розповідь сю тримав син мудреця у своїм серці.
Подорослішав він, пристрасті його посилились, а світські приятелі допомогли йому розбеститися. «Сфінксе – яка дурість, – казали йому, порожня байка! Забобон!…» Та й сам він мав уже не дитячий розум, знав, що сих звірів ані в Америці, ані в Африці самій, ні на Японських островах природа не творить, а в Європі їх і не бувало. Жодна історія про них не згадувала; все вже він добре розумів, аби бути прозорливим кажаном. Кажану – гострий зір уночі потрібен, а неробі у злі. Розгульне життя зовсім позбавило його сердечних утіх. І тоді перший засів безглуздої історії про потвору зогнив у серці його, як гниє старе пшеничне зерно, поховане на ниві.
Тридцяти літ почав він входити у себе і пізнавати. «От нещастя! – казав він сам собі. – Я зовсім змінився. Де поділася радість моя? Хлопчиком був я велесий, нині маю усого з надлишком, одного немає – веселощів. Вони, правда, начебто і є, мене за веселого всі вважають, але то зовні, всередині ж я сам почуваю руїни, чогось боюся і весь повен сумнівів. Одне лише знаю твердо – убогий я. Яка мені користь із доброї в людей думки про мене? Ось правдивий плід зневаженого мною заповіту і поради батькової! Прибутки подвоюють у мені жадобу, а мої насолоди сторицею віддаються гіркотою. Сфінкс!… Дивна річ… Звичайно, тут є якась таємниця… Мій батько був мудрий і людинолюбний, не брехав і жартома, бо не мав до того нахилу, – не може бути, щоб він мене одурив. Звичайно, все те правда. І чи не піймався я вже звірові тому: мучить мене щось, і я не можу зарадити цьому. Одне лише диво, що караюся тим, чого не бачу, і від того – кого не знаю… Нещасна заблуда! Докучлива тьма! Ти цілиш якраз у мене, в саму душу мою, перекинувши, як вихор, хату, як буря, кедр. Безглуздий світе, привабний і зваблений! Отрута порад твоїх – се сім’я смерті сердечної, а твій ласощ – се найлютіший звір; він нерозумних стрічає лицем дівочим, але пазури його – пазури лева, що вбивають душу, і такими вбивствами кожне століття, кожна країна переповнена.
Продовжувати не хочу. Почав проростати з фальшивої історійки новий і всекорисний дух. Добрий син, всередині якого зайнялась вже осяйна зоря, мало-помалу пізнавши себе, з часом став наступником високого батьківського світу, вмостившись на храмі нетлінної істини, як шанувальник своїх батьків…
Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу
Дружня розмова про душевний світ
***
…Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божому і людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають годинниковий механізм.
Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою. Така потреба – се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто моральний обов'язок.
Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: «Веселощі серця – життя для людини, і радість людська – є довгоденність» (Сірах).
Як же не згубити, коли замість добрих послуг лише ображає друзів і родичів, близьких і далеких, співвітчизників і чужоземців? Як не ображати, коли вона суспільству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли немає завзятості і невтомної праці? Звідки ж з'явиться працелюбність, коли немає бажання і старанності? Де ж візьмеш бажання без природи?
Природа – всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір'ю бажання. Бажання ж – започаткування, схильність і рух. Бажання, за приказкою, сильніше неволі. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця – живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою…
Скажу тобі: коли бажаєш, щоб син твій охоче й безпомилково виконував свої обов'язки, мусиш сприяти йому під час вибору звання, відповідно до його якостей. Сто спорідненостей – сто звань, а всі почесні, як законні.
Хіба не знаєш, що маєтність – від чесно виконаних обов'язків, а не обов'язки від маєтності залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто віднаходить маєтність, а високе – губить?
Не дивись, хто вище і хто нижче, хто видніше і незнатніше, багатше і убогіше, але дивись на те, що з тобою споріднене. Вже ми казали, що без спорідненості все ніщо…
Коли володар маєтків живе щасливо, не тому він щасливий, що володіє ними: щастя до маєтків не прив'язане.
Коли казати про володіння за спорідненістю, слід розуміти і види всіх зовнішностей. Зовнішнє те, що лежить поза людиною: грунт, рід, чин тощо. Шукай, що хочеш, але не загуби світу. Шляхетний список лежить поза тобою, а ти поза ним цілком можеш бути щасливий. Він без світу ніщо, а світ без нього – щось, без чого не можна бути щасливим і в едемськім раю.
Кіт із пасіки, за давньою дружбою, зайшов у село до свого приятеля і був щедро пошанований. За вечерею дивувався багатству свого друга.
– Дав мені бог посаду,- сказав господар,- від якої я маю щодоби по 20 тушок добірних мишей. Мушу сказати, що в селі я нині – великий Катон.
– Саме тому я й прийшов побачитися з вами,- відказав гість,- довідатися про ваше щастя і, окрім того, потішитися ловитвою. Чував, що у вас з'явилися гарні пацюки.
По вечері залягли спати. Господар уві сні почав кричати і збудив тим гостя.
– Вам щось страшне снилося? – спитав той.
– Братику! Здавалося мені, начебто я втопився у прірві. А була се звичайнісінька ловитва. Видалося, що я спіймав чистокровного сибірського пацюка.
Гість знову заснув, виспався і прокинувся. Почув, що господар тяжко зітхає.
– Вже виспались; пане Катоне?
– Ні, я опісля того страшного сну і не спав.
– Отакої. Се ж чому?
– Таку вже маю натуру, коли прокинуся, більше не засну.
– Через віщо ж? Яка тому причина?
– Маю таємницю… Гей, друже мій! Не знаєш, що я визвався бути рибалкою для всіх котів на селі. Отож, як згадаю човен, сітку та воду, тяжко стає на душі…
– Нащо ж ви взялися за те рибальство?
– Аякже, братчику! Треба ж якось харчуватися. Окрім того, я і сам до риби смак маю.
Гість, похитавши головою, відказав:
– О шановний! Не знаю, якої сили для тебе слово природа. Але коли б ти робив те, що дано нам природою, яку безневинно звинувачуєш, був би цілком задоволений однією тушею на добу. Прощавай із твоїм щастячком! Мої злидні ліпші.
І кіт повернув у свій лісок.
Звідси пішла отся притча: Catus amat pisces, simul odit frumen aquarum – «Кіт охочий до риби; та води боїться». Се лихо переслідує кожного, хто ласий не на звання, а до прибутків. Чи не нещасне осе судження – люблю від господаря платіж, а виноград копати не охочий? Звичайно, той не охочий, хто не зроджений до сього. Справжньому мисливцеві більше радості дає ловитва та праця, ніж смажений заєць на столі. На вишуканий живопис кожному любо дивитися, але до малювання охочий той, хто любить день і ніч висловлювати свої думки в картинах, помічаючи пропорції, пишучи і наслідуючи натуру.