Салакон. Звичайно. Шляхетний дух від моди не відстає. Прошу, голубчику, зі мною потрапезувати. Дав мені бог статок. Чи не бачиш, що я ходжу по хлібу? Хіба се не божа милість?
Сабаш. Смачного вам! їжте на здоров'ячко, а мені ніколи.
Салакон. Як ніколи! Чи ти здурів?
Сабаш. Мене послав у справах батько.
Салакон. Облиш! Поїси, потім справишся.
Сабаш. Заради черева хіба можу знехтувати батьківську волю, окрім того, стережуся споживати чуже добро. Батько мій змолоду проказує мені сі слова: «Що не поклав – не руш!»
Салакон. О боягузе!
Сабаш. Є приказка: «Мати боязкого сина не плаче».
Салакон. Але се ж нині моє. У нас співають: «Гей, що бог дав, тягни у свій кошіль».
Сабаш. І у нас співають, але наша пісенька різниться від вашої, ось вона: «Все зайве відсікай – от і не кашлятимеш». Окрім того, моя убогість мені до вподоби.
Салакон. Ха-ха-ха! Убогість свята… Ну її зі святістю її! Бувай, брате! Тягни за собою на мотузі й укохану наречену свою. Дурневі добра зичиш, а він комизиться. Гордого жебрака ненавиджу гірше за пекло.
Сабаш. Прощавайте, ваша милість! Відлітаю ось, а вам зичу усякого добра!
Салакон. Чи бачиш – полетів! Не надивуюсь і досі розуму школярському: «Блаженні, мовляв, жебраки». Добре собі блаженство, коли нічого кусати! Правда, і багато жерти, можливо, зле, але все ж таки краще, ніж терпіти голод. В селі Ровеньках прегарну чув я приказку: «Не ївши – легше, поївши – краще!» А що ж бо є краще, коли не те, що спокійніше? «Не руш, мовляв, чужого». Як не зачепити, коли саме на очі пливе? За приказкою: «На ловця і звір біжить». Я ж не дурень. Черепок знайшов – обходжу, хліб трапився – ніяк не обмину. Ось так спокійніше. Так мислю я. І не помиляюся. Не вчора я народжений та й між людей потерся, слава богу. Мода і світ – то найліпший учитель і найліпша школа з усіх шкіл. Правда, був час, коли й жебраків, але добродійних, шанували. Нині ж світ не той. Нині, коли й злидар – тоді й бідняк і дурень, в нім пошанівку нема. Загубити ж у світі добру по себе гадку – зле. На що тоді знадобишся? Будь ти який хочеш у нутрі, хоч десятка шибениць вартий, що з того? Таємницю сю бог зна. Мав би добру славу в світі і був би шанований у числі славетних людей – не бійся, дерзай, не помилишся зроду! Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду. Ось теперішнього світу наймодніша рятівна премудрість! Коротко скажу: той лише щасливий, хто неправий за совістю, але правий за папірцем, як мудро мовлять наші юристи. Скільки я дурнів бачив – усі нерозумні. За багатством, мовляв, іде неспокій. Ха-ха-ха! А що таке неспокій, як не праця? Праця ж не всякому добру батько. Адже премудро кажуть росіяни:
Спокій воду п'є,
А неспокій – мед.
А що ж дасть тобі пити винуватця всього зла – неробство? Хіба піднесе тобі на здоров'я воду, що не баламутить розуму?
Кому менше в житті треба,
Той найближ стоїть до неба.
А хто се співає? Архідурень один стародавній, що зветься Сократ. І підспівує йому весь хор дурнів. О-о! Дуже вже вони різняться від нашого хору. Ось як ми співаємо:
Схоплюй, що перед очима,
Щастя буде за плечима.
Хто несмілий, той страждає,
Хоч добув, хоч пропадає.
Так премудрий Фридрик судить,
А глузд його не заблудить.
Тим часом, як Фридрик мудрував, прилетіло семеро тетерваків і три його брати. Ся компанійка вчинила багатий і галасливий бенкет. Було се неподалік від байрачка, де дятел вистукував собі дзьобиком харч, за давньою українською приказкою: «Всяка пташка своїм дзьобом живе».
Рухливий Сабашець пролітав чимало часу. Повернувся сюди за три години.
Його послали до рідного дядечка запросити на дружню бесіду і на вбогий обід до батька. Повертаючись додому, бавився пісенькою, якої батько навчив його ще змальства:
Не той орел, що літає,
А той, що легко сідає,
Не той бідак, що без хати,
А в кого схотінок багато.
Ласощ ловить рибу й звірі,
І птахів, що вийшли з міри.
Ліпший-бо сухар з водою,
Аніж цукор із бідою.
Летів Сабаш повз байрак. «Помагайбі, дубе!» – сказав він на вітер. Але несподівано з-за дуба пролунало:
– Де не чекаєш і не гадаєш, там тобі приятель буде…
– Ба-ба-ба! О люб'язний Немесе! – вигукнув від радості Сабаш, уздрівши дятла на назвисько Немес- Радуйся, і знову кажу – радуйся!
Немес. Чолом тобі, друже мій! Благословення богові, що оберігає тебе від силкування!
Сабаш. Що таке сильце, я розумію, а що значить силкуватися – не знаю.
Немес. Наш брат птах, коли попадає в сильце, тоді силкується, тобто рветься, кидається і б'ється, аби вирватись.
Сабаш. Позбав, боже, від сеї печалі!
Немес. А я тільки-но з того крайнього дуба дивився на печальне ганьбисько. Поглянь! Чи бачиш напнуту сітку? Не минуло й години, коли в ній, навколо неї коїлося щось страшне, як облога Бендер. Гуляла там дюжина тетерваків. Але коли найгучніш стрибали, горлали і танцювали, жеручи на повне горло, раптом впало на них сильце. Боже мій, який вереск, гергіт, хлепіт, стукотіння, шум, страх і борсання! Тоді вибіг ловець і всім їм попереламував шиї.
Сабаш. Чи ж врятувався хто з них?
Немес. Двійко, а решта загинула. Чи знаєш Фридрика?
Сабаш. Знаю. Він добрий птах.
Немес. Воістину тетервак він добрий. Ото він і пролетів повз мене.з бенкету, гублячи в повітрі пір'я. Ледве я пізнав його: зляканий, розтріпаний, зімнутий… як миша, з якою погрався кіт; а за ним здалеку брат його.
Сабаш. Куди ж він полетів?
Немес. В глибину байраку оплакувати гріхи.
Сабаш. Чолом тобі, любий мій Немесе! Час мені додому.
Немес. А де ти був?
Сабаш. Кликав дядька в гості.
Немес. Я вчора бачився з ним і довго балакав. Лети ж, друже мій, хай господь на всіх твоїх шляхах оберігає тебе. Перекажи батьку й дядькові вітання моє.
Звістка ся невимовно налякала Сабаша. Саме тому він промовчав, що розмовляв з Фридриком перед тим, як сталося нещастя. «Ну,- казав сам собі,- вчися, Сабаше, з чужої біди. Для того й б'ють пса перед левом (є така притча), щоб лев був покірний. О боже! На очах моїх б'єш і раниш інших, достойніших за мене, щоб боявся я і тремтів перед беззаконним життям і розкошами світу сього! О розкоше! О пастка і сильце ти диявольське! Яка ж бо ти солодка, коли всі тобою полонені! Яка ж бо ти погибельна, коли мало є тих, хто рятується. Перше – всі бачать, друге – вибрані»…
З сими благочестивими думками прилетів Сабаш додому, а за ним незабаром з двома своїми синами приспішив і дядько. Закликані були й сусіди на сей убогий, але цнотливий і безпечний бенкет. У сім невеликім краї панувала простота і царювала дружба, що робить мале великим, дешеве дорогим, а просте приємним. Ся землиця була часткою тої, де істина, що мандрує між людьми, тікаючи від зла навколишнього світу, довершувала останні дні свої на землі, дихала останнім подихом, щоби злетіти із земних у горішні країни.
Сабаш, переказавши батьку та дядькові привітання від Немеса, тут же, при гостях, сповістив про все, що скоїлося. Гостей було чималенько – з дітьми своїми, підлітками та юнаками, дружинами. Алауда – так звався Сабашів батько – був навчений наукам світським, а серце його було столицею доброго глузду. Будь-яку справу і слово вмів він непомильно розкусити, віднайти в них шкаралущу і зерно, отруту і солодку їстівність і повернути у спасіння.
Алауда в присутності багатьох мужів, юнаків та підлітків навчав сина так:
– Сину мій єдинорідний, схили вухо своє, почуй голос батька твого – і врятуєшся від сітки, як сарна від мисливця. Сину, коли будеш мудрий, чужа біда навчить тебе, що нахабний і жорстокий син уцнотивлюється власною спокусою. І се біда. Сину, хай болить тобі горе ближнього. Хто любить свою біду й уболіває на чужу, той достойний її. Не забувай притчі, яку часто я переказував: «Пса б'ють, а лев боїться».
Яка користь у читанні багатьох книг, коли ти беззаконник? Єдину книгу читай і доволі. Поглянь на сей світ. Поглянь на рід людський. Він-бо є книга, чорна книга, що тримає в собі різноякі біди, як хвилі, що постійно здіймаються на морі. Читай її завжди і навчайся, наче з високої гавані на буряний океан, поглядай і тішся. Чи всі читають сю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно. П'ятку його бережуть, як написано, на ноги дивляться, не на самий світ, тобто не голову й серце його бачать. Тому ніколи його не можуть пізнати. З підошви людини, з хвоста птаха (як і світу всього з ніг його) не пізнаєш, хіба що з голови його, тобто з серця його. Яка таємниця тут криється?