Марина говорила про їхню нещадну чернігівську дійсність. Михайло Михайлович розумів і, здавалося, погоджувався з нею.
— Нам з тобою, любий, не встояти проти всіх. Нас переможуть, зітруть… Пригадуєш, як позаторік ти сам читав мені в «нашому куточку» сторінки з «Анни Кареніної»? Чи, може, ти вважаєш її смерть самогубством?
Михайло Михайлович повернувся до Марини і взяв її руку в свої. Вона не забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався.
— Які жахливі думки ти висловила допіру… Звичайно, я не вважаю, що Кареніна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсім інші часи.
Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати почуттів. Такою любив її Михайло Михайлович.
— Ні, ні, не кажи цього,— заперечила вона,— часи ті ж самі… Принаймні для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечуєш мені, щоб тільки втішити мене, заспокоїти. Але мені все ж здається, що ми з тобою сучасники Кареніної. І надовго, ще залишимося такими. І тобі нема чим заперечити мені. Я ж тобі зможу це довести.
Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Він усміхався вибачливо. Не бояпся жодної небезпеки і трохи іронічно ставився до її слів. Він і сам багато міркував над тим, про що говорила вона, але не вірив ні в що лихе.
— Так, так,— гаряче продовжувала Марина,— я мала час останніми днями про дещо подумати і прийшла до одного гіркого для обох нас переконання.
— Хороша моя, не захмарюй даремне своїх думок. Ми з тобою ще дужі і маємо волю…
— Але ти мене спочатку вислухаєш?..
— Звичайно… якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме і кого ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі і ворогів твоїх… і друзів. Коцюбинському здалося, що він здригнувся. Він теж думав про друзів і ворогів… Тепер він слухав уважніше.
— Пригадуєш, як ти нервувався, коли в широкому колі людей один з твоїх опонентів сказав про тебе, немовби ти зовсім не демократ, а тільки вдаєш із себе такого?..
— Це було свинство, демагогія… Для подібного обвинувачення не було ніяких підстав.
— А що йому до того — є підстави чи немає?.. Головне — очорнити, заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподібність брехні… Одні цьому не повірять, зате повірять інші. Значить, мети досягнуто. Важливо завдати супротивникові відчутного удару. Доберуться подібні людці і до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера і напишуть у газеті всякої небувальщини про побут відомого українського письменника. Наші взаємини їх цікавитимуть тільки як привід для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладі або в порушенні основ сім'ї…
— Мовчи, Марино.
— Не слід мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тільки, як заметушаться вороги, та й дехто з приятелів, коли подібні брудні чутки пролунають по Чернігову, а можливо й далі…. Тоді вже вони вживуть усіх заходів, щоб тебе зацькувати. І хто знає,— може, їм пощастить досягти свого.
— Ніколи! — вигукнув обурено Коцюбинський.— Ті, що знають мене, ніколи не поймуть віри.
— Ну, то повірять ті, що менше знають тебе…
— Але що ж ти хочеш пропонувати? Кілька хвилин Марина не відповідала. Тоді продовжувала:
— Я хочу лише довести, що необов'язково гинути під поїздом, як це було з Кареніною. Можна загинути під чоботом своїх же приятелів…
— Марино,— після довгої мовчанки заговорив нарешті Михайло Михайлович,— Маринко, але ж ти потрібна мені. Чотири роки нашої дружби зріднили нас. Хто ж у мене є, окрім тебе? Ніколи наші взаємини не скидалися на флірт, перелюбство. Невже ж ми повинні розійтися тепер тільки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такі слабкодухі, щоб так легко поступатися?..
Місяць підбився високо і світив їм збоку в обличчя.
— Ти не покинеш мене ніколи. Я навіть не уявляю цього.
— Але ж ти знову забуваєш…
— Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд…
— Ні, залиш — зайве…
Коцюбинський підвівся. І Марина раптом згадала, яким приходив він завжди на їх зустрічі. Скільки веселощів, дотепності, скільки жвавості і жартів виявляв він тоді. Скільки винахідливості і глибини ховалося в його думках!.. Тепер… І що тяжче було йому розв'язувати заплутані вузли, тим більше безсилою піти від нього почувала себе Марина.
— Здається, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.
Він зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до човна, підтримуючи Марину однією рукою.
Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човні.
Низькі береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкістю.
Марина промовила:
— Чернігів засмоктує нас.
— Що ти хочеш сказати?
— Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звідси, то покинь це місто тимчасово, хоч на кілька місяців.
— Чому ти раптом згадала про це?
— Не знаю… Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми на березі. Тобі потрібне не тільки лікування в лікарів, тобі потрібне нове сонце, нові люди, якесь нове життя, бодай на кілька місяців.
І Коцюбинський раптом непомітно всміхнувся радісною, теплою усмішкою: вона знову немов відгадала його думки…
Він простяг до Марини руки і, торкаючись її теплих ніжних долонь, промовив:
— Ти пригадуєш — ми разом читали сторінки з романа «Мати»?
— Звичайно. Чому ти згадав про це?
— Я поїду до Горького. Ще тоді, коли ми читали «Мати», я остаточно вирішив їхати до нього. Це не так легко здійснити, але я почуваю, що мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслідуючи загальну моду, поїхати до Ясної Поляни, щоб дістати відповідь, чи був самогубством вчинок Кареніної… Але я поїду до Горького. Там нове сонце, нові люди… Хоч на один місяць я покину цю прокляту тюрму і вирвусь на волю.
Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав і схопив за ланцюжок човна.
А дома Коцюбинський застав записку від Чижа, що не дочекався його. Сміливий адвокат в досить дошкульному тоні писав своєму другові: «Радійте. Є чутки, що ваші просвітяни вітатимуть археологічний з'їзд чорносотенців. Хай живе мерзота!.. Цілую мого нещасного друга. Чиж».
Одного разу після, роботи Коцюбинський зустрівся недалеко від статбюро з сестрою Марини — Надією Загірною. Було помітно, що вона чекала його на вулиці. Та й сама вона відразу ж про це сказала.
— Спеціально прийшла, щоб побачити вас… Якщо не пошкодуєте для мене десяти хвилин…
Михайло Михайлович погодився, хоч нічого приємного від цієї розмови не чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надію, мабуть, уповноважила на подібну розмову з ним уся родина Загірних. Він для них — у ролі облесника!.. Все це неприємно, прикро…
З Надією він уже був трохи знайомий. Від Марини він знав про її сестру досить для того, щоб добре її уявляти собі. Знав про її революційні настрої і вважав її за дуже серйозну людину. Тим більше йому було прикро, що передбачалася розмова в досить обивательському плані.
Вони завернули до однієї з безлюдних бічних вулиць і пішли поволі. Розмова мала бути конфіденціальна. Про це принаймні попередила Надія Загірна.
— Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить від того, як ви до неї поставитесь. ;
Коцюбинський глянув у обличчя дівчини. Воно враз зробилося суворим і напруженим.
Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя і тонкими губами Надія нагадувала Марину. Проте вираз обличчя її був суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всміхнутися. Тимчасом, як очі Марини майже кожної хвилини випромінювали приємну, теплу веселість. Темний її одяг тільки підсилював її сувору вдачу.
— То яка ж справа?
І Михайло Михайлович втомлено і покірно всміхнувся. Надія не помітила його усмішки.
— Я чула від Марини, що ви маєте виїхати і на досить довгий час. Дехто з моїх знайомих… ціла група людей, що від їх імені я говорю, дуже хотіла б послухати щонебудь із ваших творів.
Коцюбинський раптом зрозумів: він помилився щодо теми їх розмови, йому було приємно.