Члени ради не сходились. Коцюбинський розумів: усі знали, в якій справі їх кликано і, певне, вирішили не приходити зовсім. Проте, згодом прийшло кілька прихильників Коцюбинського і дехто з опозиції. Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвідати, що робиться в «Просвіті». Було ясно: засідання навмисне зірвано. Більшість членів ради, очевидно, була зацікавлена відкласти важливе засідання на невизначений час.
І справді, почав дехто говорити про те, щоб відкласти засідання ради. Михайло Михайлович обурився. Він говорив рівним, але підкреслено гострим тоном. У цьому тоні відчувалося велике обурення людини, що зважувалась не спинятися ні перед чим.
— Якщо їх більшість…— промовив він з виразом гидливості на обличчі…
— Кого? — перервав, виступаючи наперед, Прокопенко.
— Тих, що разом з вами, пане, вітали хуліганський з'їзд, тих, що хотіли б посадити Україну на чумацьку мажу, тих, що аплодують у залі суду вихвостівським дукам. Я не бажаю сидіти з ними отут, за цим громадським столом…
В кімнаті здійнявся галас, якого ще ніколи з часу заснування «Просвіти» тут не було. Галасували, вигукували образи на адресу голови товариства Коцюбинського, сперечалися між собою.
Тільки Чиж за весь час не прохопився жодним словом — все сидів у кріслі в тій же позі, тяжко замислений і мовчазний. Якась думка чи здогад ніби прикували його до крісла.
Ніхто не намагався вгамувати десяток розпалених людей.
Серед вигуків і галасу недругів і друзів Коцюбинський з підкресленим спокоєм склав свої папери до шухляди, замкнув її, поклав ключа на стіл і мовчки, не поспішаючи, вийшов.
Дома в передпокої побачив чуже пальто і бриль. Його зустріла сестра Лідія.
— Чиє це?
— Пана Василевського.
Коцюбинський мовчки й розгнівано повернувся й пішов з хати. Лідія вийшла за ним. На ганку вона взяла його за руку.
— Ти йдеш? Незручно… В тебе гість.
— Це не в мене… Чого йому треба?
— Він приїхав запросити всіх нас і тебе до себе в маєток на «Вовчу гору».
— Лідія! — раптом лагідним і тихим голосом промовив Михайло Михайлович. Він любив свою хвору сестру.— Ти знаєш, мені надто неприємно зустрічатися з цим паном. Не до смаку мені його вдача, його життя, фізіономія,— все це тільки дратує мене… Я знаю його понад двадцять літ і не хочу його приятельства… Я повернуся пізніше… Думаю, він довго не буде.
— Дозволь і мені піти з тобою.
— Не слід… Відпочивай. Мені треба походити самому.
Стукнувши хвірткою, пішов він до міста, а потім повернувся й поволі рушив на Холодні Яри, до порожніхі закутків і безлюдної Болдиної гори.
Уже кілька років він намагався не зустрічатися з поміщиком Василевським.
З ним познайомила його Віра Іустинівна ще до їх одруження, в Києві, і Василевський мав два маєтки — на Полтавщині і біля Чернігова на хуторі «Вовча гора», де якось гостювали на запрошення господаря й Коцюбинські.
Він був уже літньою людиною, мав виплекане обличчя й носив широку м'яку бороду. Скидався на переодягнутого попа. Він і справді був дуже релігійний, хоч і видумував, відповідно до моди, всілякі мотиви для своєї побожності. Це, звичайно, не заважало його численним судовим суперечкам з селянами за потрави, підпали, крадіжки. Особливо боявся він підпалу. Після дев'ятсот п'ятого року селяни майже кожного літа після жнив пробували пускати панові червоного півня.
Його святенність була огидна Коцюбинському, і він не йшов ні на яке зближення з Василевським, незважаючи на всі спроби дружини. Після одного випадку в гостині у власника чернігівських тартаків і махоркової фабрики Хоменка Михайло Михайлович поклав собі уникати всякої зустрічі з Василевським.
На якомусь родинному святі в Хоменків один гість, користаючись з присутності там Михайла Михайловича, почав розмову про українську літературу й про окремі твори Коцюбинського. Василевський і собі встряв у розмову
— Я не бачу,— сказав він,— достатньої рації в існуванні української літератури. Мовою вона може бути близька тільки мужикові, та й то відсталому. Але мужик не піднявся до розуміння мистецтва й не скоро розів'є він у собі високий смак. йому ніколи читати літературу. Отже, якщо українська література має пристосовуватися до низького смаку мужика, вона ніколи не буде на рівні європейської літератури…
Потім трапилось те, чого Коцюбинський без сорому не може згадувати ще й тепер. Несподівано почала говорити Віра Іустинівна. Вона висловила думку, яку найменше готовий був почути від неї її чоловік.
— За винятком деяких оповідань,— промовила вона,— твори Михайла Михайловича не підходять для народу, вони написані тільки для української інтелігенції…
Це було тим громом, що приголомшив його і прикував до місця, позбавивши на хвилину руху і мови. Він відчув якусь жахливу катастрофу. Він лише бачив, як інші вдоволено дивились на його дружину, а Василевський вибачався перед нею і запобігливо пояснив, що він у своїх словах зовсім не мав на увазі пана Коцюбинського.
Було гидко і важко. Чи слід було сперечатися з цими людьми?.. Коцюбинський вийшов. У передпокої попрощався з господарями і пішов, посилаючись на те, що раптом почав себе недобре почувати. Та й справді він був наче хворий. Так, виходить, цілих півтора десятка літ він не знав, якої думки його дружина про нього, про його народ і мету, за яку так багато і гаряче говорили вони ще замолоду, його оганьблено прилюдно, безжалісно… Адже його дружині вірять: Віра Іустинівна Дейша має давню репутацію громадської діячки…
Тепер Василевський знову тут… Чого ці люди путаються навколо нього?..
В середині вересня Коцюбинський одержав з ради «Просвіти» письмове повідомлення:
«Високоповажний Михаиле Михайловичу! Рада товариства «Просвіти» має честь сповістити Вас, що вона одержала од пана чернігівського губернатора наказ, в якому він своєю властю виключає Вас з членів товариства.
Рада».
Отже, він неблагонадійний в політичному відношенні, шкідливого напрямку особа!
Ніхто в раді не обурювався, ніхто не протестував проти губернаторової сваволі.
І лише тепер Коцюбинський зрозумів, чому місяць тому не з'явилися члени ради на останнє скликане ним засідання: вони воліли зачекати, коли невгодний їм голова ради буде усунутий і, певне, мали для цього якісь підстави.
Так завершилося тисячоліття богоспасенного міста Чернігова.
Напередодні різдва Коцюбинський приїхав до Києва. Другого дня зустрів на вулиці Чикаленка.
— Який гість! Який гість! — гукав той і затягнув Коцюбинського до себе додому.
Чикаленко посадовив гостя на диван ї сам сів поруч Коцюбинський дістав цигарки. Він через хворі зуби раз у раз палив. Господар, не встаючи, подав йому зі стола сірники. І, поки той запалював, Чикаленко зосереджено дивився на нього і якась думка промайнула на його обличчі. Але він не сказав гостеві нічого про те, що зараз подумав. Слід було хоч би заради чемності говорити про справи, що близькі гостеві.
— Як здоров'я Віри Іустинівни?
— Дякую, добре… Вона одна серед нас не скаржиться на здоров'я. А решта… Ви знаєте, у нас у сім'ї кожної зими хтось хворіє обов'язково. Це коли не рахувати постійно хворих: мене, матері, Ліди… Вірі Іустинівні завжди досить клопоту. А до того — в неї ще й служба. Покинути посаду вона не може — не витримаємо.
Чикаленко примружив очі:
— Це тому, Михаиле Михайловичу, що ви в Чернігові. Тут би вам було легше… Принаймні заробітки тут кращі.
Коцюбинський не відповів. Він поволі допалив цигарку і, не встаючи, почав гасити її в фарфоровій попільничці на столі. І, коли загасив, відсунув попільничку на середину стола і раптом промовив:
— Я вирішив остаточно: влітку поїду на Капрі. На це мені треба п'ятсот карбованців.
— Зараз?— спитав Чикаленко.
— Ні, на літо.
— Може, в Леонтовича. Він тепер у Києві. Михайло Михайлович підвівся й підійшов до вікна. За домом був садок. Гілля вгиналося від снігу. Ворона сіла на каштан, і сніг сипався з гілки вниз і ярів на сонці. Лахматий собака, потопаючи в снігу, стрибав під деревом і гавкав на ворону.