_ Коцюбинський одвернувся від вікна. Після сонця і снігу кімната здалася йому темною.
Проводячи Коцюбинського, Чикаленко розповів йому про те, що так раптово спало йому на думку вранці. Вони не поспішали.
— Знаєте, Михаиле Михайловичу, коли я думаю про чоловіка, що зміг би принести замирення й згоду в наші лави, я не знаходжу нікого, окрім вас.
— Але я одірваний від цього повітря. — Це якраз і потрібно.
— Поганий з мене миротворець.
— Не кажіть. Тут потрібний авторитет, а ви його маєте. Не приховаю від вас, що покладаю великі надії на ці дні вашого гостювання в Києві. Тут ви не знатимете тієї матеріальної скрути, що завдає вам стільки клопоту в Чернігові. Ми знайдемо вам заробіток вдвічі більший, ніж ви маєте в земстві.
— Ви вимагаєте неможливого. — О, ні, Михаиле Михайловичу, ви не враховуєте свого авторитету.
— Ви помиляєтесь: люди, яких ви маєте на увазі, особливо завзято полемізують зі мною.
— То дарма. Ви користаєтесь авторитетом у читачів, а саме це й потрібне.
Михайло Михайлович не відповів. Вони попрощались і немов якусь порожнечу поніс у серці Коцюбинський, самітно повертаючись до себе.
Після деяких святкових візитів Михайло Михайлович потрапив до одного знайомого на ялинку. Знайомий нещодавно повернувся з тюрми, його обвинувачували як учасника якогось заколоту, хоча ця людина могла тільки співчувати подібним подіям, але далека була від активної участі в них. В тюрмі він був захворів — тепер звільнили на поруки.
Господар сам відчинив Михайлові Михайловичу двері і довго обіймав його у передпокою. Гостей було зовсім мало. Микола Віталійович Лисенке сидів серед маленького гуртка, і побачивши Михайла Михайловича, підвівся й швидко пішов йому назустріч.
— Який я радий! — говорив він, обіймаючи Коцюбинського.— Я боявся що ви не прийдете… А я хотів узяти з вас слово, що ви не поїдете додому, не побувавши в мене…
Володимир Леонтович розпитувався про здоров'я. Дружина Леонтовича — дочка філософа Лесєвича — цікавилась Черніговом. З сусідньої кімнати теж чути було знайомі голоси. Михайло Михайлович бачив, як вискочив звідти червоний, немов від ляпасів, Чикаленко. Але треба було піти й туди, привітатись. Та й цікаво було, від кого це в такій паніці тікав зовсім не боягуз Чикаленко.
Михайло Михайлович розсунув портьєру і враз побачив енергійний погляд Ольги Косач, що розмовляла з молодим, елеганіно вдягнутим поетом. Вона на хвилину повернулась до Коцюбинського і, скрививши невдоволено губи, привіталась. Михайло Михайлович скористався з того, що вона взялася знову до розмови з безпорадним перед нею поетом, вийшов до вітальні і приєднався до гуртка коло Лисенка. В цей час прийшов Микола Садовський, який відразу попередив господаря, що зайшов ненадовго, бо ще мав бути в кількох місцях. Веселий і темпераментний, він одразу опинився в центрі уваги всіх.
Говорили про останні п'єси Винниченка — «Щаблі життя» і «Мементо». З властивою йому одвертістю і сміливістю Садовський сказав:
— Зараз я не можу виставляти його пєси. Наша інтелігенція мені каси не зробить, я мушу вважати й на смак інших моїх глядачів, а вони люблять те життя, якому можна вірити, а не сумнівні вигадки в статевому питанні…
Хтось заперечив, що це в Винниченка, мовляв, вплив найновіших європейських течій.
— Це, звичайно, нове в літературі, але непотрібне народові,— промовив Лисенко.— Заради народу ми повинні відкинути подібне писання.
В цей час увійшла Ольга Косач. Вона чула останні слова Лисенкові і, видно, вже наготувала й собі кілька ущипливих фраз, але господар завбачливо попросив Лисенка до фортепіано. Микола Віталійович пообіцяв був це раніше і тому не відмовлявся. Всі повернулись до композитора. Тоді Косач гукнула до себе молоду господарку і всілася з нею на диван.
Коли Лисенко закінчив кілька нових своїх творів і підвівся, Леонтович гукнув Михайла Михайловича до. сусідньої кімнати. Вже почали запрошувати до вечері. Леонтович розповів Коцюбинському про «Товариство допомоги», яке фінансуватиме частково його дядько Симиренко. Ось через це товариство Коцюбинський зможе дістати потрібну йому допомогу. Сам же Леонтович починає будувати цукроварню і тому в своєму бюджеті мусить бути тимчасом дуже обачним.
В дверях з'явилася господарка:
— Дуже вас прошу, панове!..
Ользі Косач, як старій людині, та ще жінці, пробачали багато, і вона відчувала це і не була занадто стримана в розмовах, її посадовили за столом між Михайлом Михайловичем і Садовським і після чарки легкого вина, коли присутні тихо поміж себе перемовлялися, вона сказала Коцюбинському, немов вела далі розпочату до вечері розмову:
— А ще гірше бути єврейським адвокатом… Михайло Михайлович зніяковіло здвигнув плечима, а Садовський, пораючись над половиною смаженого коропа в своїй тарілці, вже зрозумів, на чий город вона закидає, і всміхався собі в вуса.
— Не розумію вас, пані Ольго…— відказав Коцюбинський.
Тоді вона показала курячим стегенцем в бік Чикаленка:
— Думаєте, чого він обороняє в «Раді» наших євреїв? Тому, що вони дають йому до газети різні об'яви і добре за них платять.
Садовський поперхнувся рибою і артистично закашляв, але усмішка не зникла з його вродливого обличчя. Косач подивилась на нього і знову повернулась до Коцюбинського.
— Кожній газеті об'яви дають прибуток, в цьому немає нічого злочинного. Мені вигідніше так, а вам якось інакше…— відповів Чикаленко, натякаючи на антисемітські виступи в журналі Ольги Косач — «Рідному краєві».
Коцюбинський сам написав кілька творів проти юдофобства. його прикро вразили слова Пчілки і зовсім не задовольнила відповідь Чикаленка.
Ображена Косач відсунула тарілку ї взяла серветку. Розмова робилась тяжкою. Врятував Лисенко. Він раптом почав розповідати про виклик до канцелярії губернатора в справах його музичної школи. Це було цікаво, і всі покинули свої розмови. Потім хтось попросив Садовського проспівати. Він погодився. Хитро глянув на похнюплену Косач і чудово проспівав «Вот мчится тройка почтовая».
З-за стола вставали задоволені і веселі. І Коцюбинський, хоч і не забув розмови з Ольгою Косач, був у хорошому настрої. Микола Віталійович організував з чоловічих і жіночих голосів у суміжній кімнаті колядки.
Чикаленко з кількома гостями встав з-за стола і, вже стоячи, переконував їх:
— На дворянство нема чого покладати надії. Україні треба більше таких капіталістів, як добродій Володимир,— кивнув він у бік Леонтовича.— Таких, що активно підтримували б наш рух.
Михайло Михайлович пройшов повз них до суміжної кімнати. На хвилину він спинився біля каміна і стежив неуважним поглядом за посивілими жаринами. Він не хотів залишатись на самоті з своїми думками. Хтось торкнувся його ліктя. Це був Садовський.
— Про що замислились? Коцюбинський зрадів йому:
— Миколо Карповичу, дайте відповідь на одне хитромудре запитання.
— Охоче.
— Що б ви зробили, коли б мали химерне завдання — помирити їх?..
— Кого?
Коцюбинський повів очима навколо.
Обличчя Саловського застигло в такому виразі подиву, що Коцюбинський не витримав і голосно засміявся.
— Це я пожартував… Ходімо краще, Миколо Карповичу, до колядників.
Вони пішли до гурту. Стежачи за рукою Лисенка, заспівали разом з іншими. І чудова колядка враз заполонила їх.
III. ТИСЯЧОЛІТНІЙ ЧЕРНІГІВ
Тепер це згадується, як давно минуле. Хоч після того не минуло й чотирьох місяців.
На початку травня тисяча дев'ятсот дев'ятого року професор Нобелівського інституту в Стокгольмі доктор Альфред Ієнсен, зробивши подорож по Україні, завітав до Чернігова. Професор цікавився багатьма давно забутими місцями. Був у Стародубі, був на Десні біля Мезина, у Батурині, в Полтаві. Він вивчав топографію, збирав малюнки й фото, знайомився з країною. Професор писав монографію про великого й грізного шведського короля Карла XII, що рівно двісті років тому тікав з України на Бендери після поразки під Полтавою. Доктор Ієнсен з нагоди такого славетного ювілею вивчав шляхи, якими врятувався колись король-завойовник…