Минулого разу він не встиг закінчити фразу: «Протилежно іншим мовам в українців кожна частина мови має пестливі форми. Наприклад…» Далі фраза обривалася. Сава Гаврилович, наче справжній учений, хвилину подумав, почухав ручкою потилицю і крякнув, потім дописав: «…спати, спатки, спатусі, спатоньки…»
— А бодай ти провалився!.. — згадав він раптом уголос про Камищука.— Де ти, така падлюка, взявся на мою голову?.. Це ж які збитки! Десять вагонів першосортного корешка…
В цю хвилину до кабінету залетіла дружина. Тримаючи хлист, яким підганяла жеребця «Бунчука», і подаючи чоловікові руки для поцілунку, вона радісно гомоніла:
— Чудова прогулянка!.. Даремно ти не з'явився раніше — поїхали б разом. «Бунчук» усе пускався учвал, та я його здержувала… Чудовий кінь! Виключна погода! Завтра буде незрівнянний пікнік… До речі, зустріла Михайла Михайловича й запросила його, адже ти не заперечуєш?.. Чудова людина!.. Галантний кавалер, європеєць, не рівня тобі…
Сава Гаврилович хотів ще раз поцілувати дружину в руку, але вона крутилась на місці, і хлист, що був у її руці, проїхався чоловікові по обличчі. Він удав, що не помітив цього.
— Ти знову не встиг поголитися?
— Завтра, завтра, моя трояндо… Спеціально для пікніка поголюся. Щождо Коцюбинського, то мені його теж треба побачити. Є в мене одна справа…
— Може, оцю статтю свою хочеш йому читати? Не раджу… Кому воно цікаве?.. А головне — ти фабрикант, капіталіст, і чи тобі личить братися за якісь там писання?..
Але Хоменко не погодився:
— Катерина II,— сказав він, помисливши хвилину,— була цариця, а дивись — писала різні твори… Потім по паузі додав:
— Та справа не в Катерині, а в тому, що Симиренкові пройдисвіти вихопили в мене з-під носа десять вагонів чистосортної хмелівки…
— Знову Симиренко!.. —вигукнула роздратовано жінка.— Чого він плутається в тебе на дорозі?..
До кабінету зайшла служниця взяти від господарки пальто, і та вийшла переодягтися.
Коли гості після доброї закуски і особливо щедрої випивки почали розходитися по лісу, Михайло Михайлович вирішив підійти до Хоменка й одвести його від інших, щоб, кінець кінцем, якось у розмові між іншим викласти своє прохання. Можливо, йому пощастило б, коли б не Хоменкова дружина Розалія Юхимівна.
— Михаиле Михайловичу, ви тут єдиний джентльмен і мусите провести мене до води. Я хочу помити руки і трохи освіжити обличчя після важких обов'язків господарки.
Коцюбинський не міг відмовитись.
— Саво! Савонаролочко!.. — гукнула вона до чоловіка, що був далеко більше напідпитку, ніж дружина й інші гості,— я забираю з собою Михайла Михайловича до річки.
«Савонаролочка» байдуже махнув рукою. Розалія Юхимівна поводилась не по-жіночому сміливо. Спираючись на руку Коцюбинського, вона злегка штовхнула його вниз до берега з піскової кручі.
— Який ви неповороткий!..
Вона засміялась. Потім взяла з ридикюля малесеньку хусточку, змочила кінчик її в Десні і витерла собі обличчя, від чого воно ще дужче зайнялося рум'янцями. Помила руки, напудрувалася і все промовляла:
— Я жінка освічена і не дуже соромлюся чоловіків.
Потім попросила Михайла Михайловича одвернутися, поки вона поправить собі панчохи.
Від міцного вина в Михайла Михайловича трохи несвіжа була голова. Розалія Юхимівна підхопила його під руку й запропонувала пройтися понад берегом. Далі піднялися на піскову кучугуру й зайшли до лісу.
Довкола й справді була чудова рання осінь, що п'янила як давнє, вишумоване вино, хвилювала і немов вимагала: спинися, лови хвилину, як лист кленовий, що падає до твоїх ніг.
Дружина Хоменка, здавалося, божеволіла. Вона бігала між деревами, трохи над міру підіймаючи сукню, нахилялася за чудовим кленовим листям, і Коцюбинський бачив її стрункі ноги в дорогих ажурних панчохах та груди, що прагнули на волю з-під тугого одягу. Вона збирала листя в букет, кидала його і збирала новий… Пробувала кокетливо наспівувати якісь мотиви, перестрибувала з одного на другий, замовкала, потім щебетала знову… Без кінця… Одночасне встигала закидати Коцюбинського цілим дощем запитань і своїх же відповідей на них…
Михайло Михайлович був трохи спантеличений. Вони відбились від інших. Треба було повертатись і шукати Хоменка. Коли Розалія Юхимівна чула про це, вона хапала його під руку і сміялась божевільним визивним сміхом.
Вони йшли далі.
— Я знаю,— гукала вона,— ви боїтесь мене… Або засуджуєте… Що? Не засуджуєте?.. Прекрасно! Дякую… Наші провінціали, що зроду й не бачили європейської жінки, не дарували б мені сьогоднішньої поведінки. Але ж ви були на заході, ви повинні співчувати мені і зрозуміти, що в цій отруєній махоркою атмосфері світській жінці можна знудьгуватися, якщо не збожеволіти…
І раптом настрій її мінявся так само, як і мотиви пісень, і поведінка.
Потім знову несподівано вона покидала хандру й починала кокетувати.
— Подобаються вам мої перли?
— Так.
— Це чоловік подарував мені в день іменин. Вона спинила Коцюбинського і, демонструючи перед ним разок перлів на своїй гарній шиї, тягнулася до нього обличчям.
— Ні, ви спробуйте на вагу — справжні… Сава Гаврилович для мене нічого не шкодує… Що? Ви боїтеся торкнутися цієї цяцьки на шиї вродливої жінки?.. Соромтеся, європеєць…
Вона тягнулася до нього, вимагаючи спробувати перли на вагу. Коцюбинського обдавало тонким запахом її духів, сліпили її разючо-білі, виплекані зуби, напівзаплющені очі манили. Вона вже говорила зниженим, змовницьким, похітливо-тремтячим голосом. Вже мало міркувала над своїми словами і лепетала, вкладаючи в слова не думки, а тільки своє хвилююче почуття.
— Ну, візьміть же, спробуйте, переконайтеся, що справжні… Візьміть… Спробуйте… Ну, я вас прощу, бачите, прошу… Вимагаю!.. Це треба…
І Коцюбинський не відчував відсутності смислу в її божевільній мові… Він хотів, щоб зрештою кінчити з цим, злегка торкнутися до низки її перлів. Та вона схопила, забувши про все, його руки й закинула собі за шию, вмить сама обняла його за шию й немов прилипла до нього, її майже заплющені, скаламучені очі і відкриті пристрасні губи ламали опір. Вона повисла на його шиї. Він одірвався від неї і набрав повітря в груди. Потім підняв кашкет та її ридикюль з землі. Пішов. Вона вмить наздогнала його і взяла під руку. Важко дихали її затиснуті в корсет груди. Вона задихалась.
Коли Хоменко й дехто з гостей обернулися, почувши кроки, то побачили Коцюбинського з ридикюлем в руках і Розалію Юхимівну, що безтурботно наспівувала собі і збирала кільканадцятий букет вогняного кленового листя.
— Савонаролочко, ось і ми!.. — защебетала вона ще здаля до чоловіка.
— Тепер, моя трояндо, я заберу від тебе Михайла Михайловича. У мене до нього справа. Ти не заперечуєш?
Вона про щось думала мить, потім перекусила надвоє корінець листка і мовчки здвигнула плечима. Хміль її пройшов.
Михайло Михайлович був радий. Він мав аж дві вигоди: позбувся небезпечної жіночої компанії і залишався з Хоменком сам на сам.
Та склалося інакше.
До них причепився зовсім п'яний чоловік Хоменкової сестри, власник оптового магазина в Києві, його кругле, як повний місяць, обличчя вилискувало від поту. Він уже встиг набриднути всім гостям своїми розмовами і збирався причепитися до відомого письменника Коцюбинського.
Хоменко був завжди заклопотаним ділком і мало зважав на свою зовнішність. Новий дорогий костюм, що вибирала йому дружина, висів, як лантух. Галстук висмикнувся з-під жилетки і безпорадно метлявся в повітрі. Він не помічав нічого.
Всі троє сиділи долі, на килимі. Перед ними на серветці стояло вино, бокали і бісквіти. Пив Хоменків шуряк і зрідка сам господар, що, проковтнувши чарку, тут же визнавав сам:
— П'яний капіталіст — винятково вульгарне явище…
— У лісі… — додавав шуряк,— а в пристойному ресторані — навпаки…
— Образу, Михаиле Михайловичу, ношу я в серці На нашу інтелігенцію.
Він виймав з різних кишень то одну, то другу хустку і витирав собі чоло й широку лисину.