На обличчі Михайла Михайловича невдоволення. Ніхто йому зараз не потрібний. Він бажає бути сам… Але він — тільки гість. Коли гукають, треба йти.
— Зараз прийду.
І таки не втримався — ще з годину блукав ланами і тільки тоді, коли переконався, що настала обідня пора, рушив назад.
На нього дивився міцно збудований чоловік середнього росту, з розкішною бородою; обличчя — з глибокими ясносірими очима і стриманою усмішкою.
Це був Грінченко.
Тут же у вітальні звучно й якось недоречно сміялася стара господарева родичка, що чомусь чекала від візиту Грінченка радісного сюрпризу для Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
— Що — молитесь тут на сонце? — спитав Грінченко.
— Звичайно.
Грінченко всміхався так, як тільки він умів — з нахмуреними бровами. З властивою йому впертістю в манері розмовляти, говорив:
— Ну, мені зараз не до молитов. Вирвався з Києва на яких два тижні і — на Полтавщину. Тут що не село, що не хутір, то безодня роботи для кожного… Ось дивіться…
Він показав на свої великі чемодани.
— Тут повно…
— Що ж тут — фольклор, етнографія?
— Тут,— гоноровито всміхнувся Грінченко,— фольклор, етнографія, антропологія, кустарні майстерства, філологія, діалектологія — все життя народу тут… в моїх чемоданах…
Розмовляв він захоплено, як певна себе людина. Багато було в житті такого, на чому схрещували мечі ці двоє широко відомих в країні людей. Кожен з них засуджував іншого за погляди на речі, на які кожен дивився по-своєму, їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років.
Перед обідом вони вийшли до парку. Змінили тему розмови, весь час уникаючи дискусії. Розмовляли про дерева, квіти, на яких обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квітникарстві. Грінченко чудесно знав народну термінологію по квітникарству.
Іноді таки прохоплювалось:
— Що ви тут читаєте?
Коцюбинський намагається не всміхнутись, відповідаючи.
— Оце прочитав статтю Плеханова про «Ворогів»
Горького. Ви часом не читали її? «Психология рабочего движения».
Грінченко зробив зневажливий порух губами.
— Подібну літературу я зневажаю. О!.. А цю квіточку ви знаєте, знаєте, як вона в народі називається?
— Не маю уявлення…
— На Полтавщині її звуть…— І Грінченко подав назву квітки. Назва була сороміцька.— А на Волині вона має назву таку…
Але й на Волині цій квітці так само не пощастило…
— Бідна рослина,— зауважив Коцюбинський і занотував обидві назви до своєї записної книжки.
— Що ж,— і Грінченко з хитрою посмішкою погладив свою пишну бороду,— народ наш неписьменний… Часто він припускається неделікатності. Народ треба вчити, йому потрібна школа рідною мовою…
— Я теж вважаю.— і Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.
— Тут, певне, багато дичини,— промовив Грінченко.— Допіру зовсім низько пролетіли качки.
— Це крижні. Місцевість тут низька. Дичини сила.
— Цей повіт я мало знаю… Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечуєте проти рідної школи, то не слід вам виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою… Не забули? Щоб Дума дозволила українську мову в школах… Здається, знову пролетіли качки, чи то пак… крижні…
Коцюбинський раптом спинився. Чорні очі його вогко блищали і все обличчя порожевіло.
— Борисе Дмитровичу, я можу тільки повторити вам ще раз, що при теперішньому складі Державної думи нема ніякої надії на задоволення демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не звертатиметься з будь-якими проханнями до подібної інституції… Це принижує нас і не дає ніякої користі народові.
Вони пішли далі.
— Давно мені кортить,— продовжував Грінченко,— зібрати всю народну термінологію з ботаніки, поки ця змога не втрачена назавжди, і видати такий народний словничок. Візьмімо квітки: в їх назви народ вклав і свою поезію. Мертва латинь, кінець кінцем, повинна буде поступитись місцем живій і прекрасній народній термінології.
— Підтримую, Борисе Дмитровичу. Потім можна було б видати народний словник з птахівництва…
— Теж потрібна й цікава річ,— відгукнувся той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води.
До обіду, хоч крім двох гостей присутня була тільки Чикаленкова родичка, з'явилися приховані на всякий випадок пляшки з химерними іноземними етикетками. І стіл був багатший проти звичайного.
Стара жінка розпитувала Грінченка про Київ, в якому давно не була. Він методично, в незмінно повільному темпі пережовував і ковтав їжу, потім міркував ще хвилину-дві і лише по тому відповідав, їв він небагато і зовсім не пив вина. Ще не любив, коли біля нього палили цигарки. Коцюбинський не раз протягом обіду наповнював свій келишок.
Грінченко пильно, хоч і непомітно для інших, приглядався до Михайла Михайловича і трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино, хоч і був хворий на серце і шлунок.
Грінченкові були добре відомі чернігівські події. Він знав, що Коцюбинському довелось зазнати стільки прикростей, яких на його здоров'я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу і повної байдужості до їжі. Він думав зустріти тут мізантропа, а насправді побачив інше…
Колись, років сім тому, в Києві, в приміщенні Антоновича, будучи письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з увінчаним уже популярністю Грінченком. Сперечалися довго, уперто про методи роботи серед українського народу. Грінченко не забув про це. Щодалі з більшою тривогою приглядався він до свого давнього приятеля. І зовсім не здивувався, а тільки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось із приятелів розповів, як Коцюбинський висловився про критиків і редакторів «Нової громади», цебто й про нього, Грінченка. Це було прикро. Адже він приписав його колегам з «Нової громади», а значить і йому, Грінченкові, безпросвітню тупість і сморід гнилля. Про це він намагався не пам'ятати… Але не минав нагоди іронізувати бодай з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очі українцем у європейській личині.
До маєтку Чикаленка Грінченко заїхав на якийсь день чи два і скоро мав далі продовжувати свою подорож. Ніякі вмовляння на нього не впливали: своїх намірів він ніколи не міняв.
Увечері обидва ходили ланами за парком. Приїзд Грінченка вдерся несподіваним вітром у спокійну і тиху самотність Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободенні теми. Він сам розпочав дискусію, прохопившись необережно в розмові кількома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.
— Горький справляє на них сильне і глибоке враження.
Грінченко нахмурився.
— Це погано,— сердито зауважив він.
— Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас, Борисе Дмитровичу, це обурює…
— Звичайно. Для даного випадку це зрозуміло, шановний мій добродію…
— А для мене — ні. Цебто, я розумію, але не можу з вами погодитися.
— Ні, якраз ви, шановний мій добродію, не розумієте… Не розумієте, що для російського народу, можливо, Горький і корисний. Він відповідає його духові. А для українського народу, для нашого селянина-гречкосія цей письменник непотрібний і, коли хочете, шановний мій добродію, шкідливий навіть. Можливо, російський народ і приведуть до перемоги люди, подібні до Павла, але на українському чорноземі, де все багатство в родючій землі, в запашних, як оці, луках,— тут важко собі уявити горьковського Павла. Для цього треба спочатку відірвати наш народ від його прадідівської землі. Треба забрати в нього землю…
— А хіба її ще не забрано?..
— Чекайте… Далі — треба привести нашого одвічного ратая, що віками опоетизовував свій труд, на чугунку, до верстата, а цього він сам не хоче, всупереч вашому Андрієві Волику…
— Справа складніша,— заперечив Коцюбинський.— Але, якщо хочете…
— Не так, неправильно, шановний добродію, не туди ви дивитесь. Непотрібний нам Павло, і українську жінку неможливо уявити в образі Нилівни. Він, народ, і сам упорається з ворогами, сам розбереться, хто його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, і від землі нашому ратаєві — жодного кроку… Забраний від землі, зведений з неї, він загине…