— Образу… і немалу!..
— Це з українським гербовником?
— Ви вже знаєте?
— Мені Розалія Юхимівна розповіла.
— Копійчана справа,— вставив своє Хоменків шуряк,— не варто звертати уваги… Я б за цю справу не дав п'ятака.
На нього зовсім не зважали.
— Копії і фотографії документів та портретів, що я надсилав, мені повернуто з припискою: «Не можуть бути використані». А чому? Що я — вискочив, як Пилип з конопель?.. Ні. Хоменки при Богдані були в сотниках. А одного Зиновій-Богдан надсилав до Туреччини дипломатом. А в князя Паскевича-Еріванського правою рукою хто був? Хоменко… Та, зрештою, в мене ціла гора документів! Мені кажуть: подавайте в сенат, геральдію… Нащо це мені? Хіба славний український рід — не рід дворянський?.. Я не за цим обстоюю. Хоменки зробили для України багато. А що сенат не затвердив моєму дідові родовий герб, можна друкувати й «незатверджений». Я сам зробив немало для української культури. І ви, Михаиле Михайловичу, перший цьому свідок.
Він прозоро натякав на те, що підтримував «Просвіту» грішми.
Михайло Михайлович промовчав.
— Наша інтелігенція,— провадив своєї Хоменко,— не вміє цінувати тих, хто допомагає рідній культурі. Нас оцінить наш народ. До національної культури він не доріс, але ми створили національну промисловість, ми дали йому роботу й хліб.
— Єрунда! — знову встряв до розмови Хоменків шуряк.— Мій молодший прикажчик одержує більше, ніж на твоїх тютюнових фабриках майстер. Я не маю подяки від свого прикажчика, а ти від свого майстра… На них не треба зважати. Вважайте тільки на себе.
Що вам треба, те й робіть… Щождо того, щоб довести свій рід, то це нісенітниця. От гільдії — це я ціню!.. Та побачивши, що його намагаються не слухати, він з п'яною байдужістю махнув рукою:
— А ч… ч…орт з вами!.. — і подався до гурту з пляшкою в одній руці і келихом у другій, розхлюпуючи з пляшки вино.
Тимчасом Сава Гаврилович розкривав свої думки, з якими, певне, носився давно:
— Народ! Наш бідний народ! Пригадуєте, Михаиле Михайловичу, рядки Бориса Дмитровича:
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд…
Дуже гіркі рядки, а правдиві… Та й справді, що може дати земля народові? Злидні — і більш нічого. Народові не потрібна земля — вона однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!.. Тільки не земля — вона вимагає поту, щоб родити, і висисає з бідного народу всі сили. Народ мусить ненавидіти землю! Нехай поміщики люблять землю — на ній стоять їх палаци. Вона дає їм багатство… Народ мусить іти на фабрику… Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, ніж заможний селянин, їй-бо… Не вірите?
— А хто ж,— запитав Коцюбинський,— буде постачати вам сировину?
Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонів тютюну, що вислизнули в нього з-під рук, і на душі в нього стало гірко. Та це лише на одну хвилину спинило його промову. І він відповідав Коцюбинському:
— Хазяї й поміщики… А селянам бракує земельки навіть на хліб для дітей. З них ніякі постачальники для мене… Тільки хазяї, тільки поміщики…
Коцюбинський, звичайно, не думав дискутувати. Це було зовсім недоречно. Все ж таки він не витримав і натякнув:
— Здається, на ваших фабриках були заворушення… і зовсім недавно?..
— Страйк! — вигукнув з гордістю Сава Гаврилович.— Справжній страйк, які бувають на кожному порядному підприємстві…
В його голосі Коцюбинський почув ноту хвалькуватості: Хоменко хотів скидатись на великого капіталіста. А проте не без підстав…
_— Ну, та їхня не взяла! Моя взяла! А їхня подумала, погедзькалася, та й,— він оглянувєя довкола, певне бажаючи сказати непристойність, але заради Михайла Михайловича втримався і тільки зареготав.
Коцюбинський почував себе як на колючках, його починало захоплювати полемічне завзяття.
— Чия ж це — їхня?
— Робочі…
— Народ, значить?..
— Ні, Михаиле Михайловичу, не сам народ, а призвідці, бунтарі… Чоловік собі чесно робить, одержує, що полагається, і нічого більш не хоче, аби лиш була робота. Але тут приходить якийсь шибайголова й починає йому теревені розводити, як комар над вухом. Гуде та й гуде… Ну, зрештою, чоловік не камінь: роздовбає-таки його пройдисвіт… А потім страйк, бунт… А від цього мені збитки.
Коцюбинський вирішив дошкулити йому.
— Слухайте, Саво Гавриловичу, але ж у подібній ситуації ви користуєтеся послугами поліції, яка придушує все передове, гуманне. Для цього вона й існує.
Хоменко замислився. Він мав талант підприємця, вузький талант ділка, а в політичних питаннях часто. був безпорадний. Він підіймав пляшки з килима і приглядався, чи залишилося в них вино. Знайшов мадеру і налив чарку. Прополоскав собі зуби і проковтнув вино.
— Сьогоднішня поліція,— сказав він,— це наші найманці. Ми їм платимо, вони нам роблять.
— Як це зрозуміти?
— А тут немає особливої мудрості,— лукаво підморгнув він.— Думаєте, поліцмейстер мені за спасибі допомагає?.. Авжеж!.. Сподівайтеся!.. Це шахрай із шахраїв такий, що із рідного батька злупить, а з мене й тим паче. Кобила «Ластівка», чистокровна англічанка, вже на його стайні… Це — раз. Браслет золотий його дружині на іменини — це два… Поки що цього вистачить, навіть з авансом на майбутнє…
Обурений Коцюбинський підвівся. Але Хоменко ,вхопив його за руку.
— Не поспішайте. Ще рано. Ми ось поїдемо зараз закінчувати до мене.
— В мене сьогодні бракує часу. Я, мабуть, не поїду…
— І не думайте тікати… Я ше вам до ладу своєї справи не розповів. Я вам ще про професорів розповім, що беруть хабарі не гірш за поліцмейстера…
Він гарячкове вмовляв Коцюбинського, який в цю хвилину вирішив: тікати звідси й забути про цю останню свою слабкість… Але в його уяві на мить постало прекрасне обличчя Григорія Камищука — його голубі очі з імлою, білява чуприна, могутні плечі… І Коцюбинський не втримався:
— У мене до вас, Саво Гавриловичу, була невеличка справа, прохання навіть… Серед робітників вашої чернігівської фабрики, арештованих і відданих під слідство, є один, якого я знаю,— Григорій Камищук. З приводу нього в мене є до вас справа.
— Ну, ось, бачите, навіть справа, а ви тікаєте… Хто ж у лісі про справи говорить?.. Це тільки дома… Наше товариство не таке страшне, щоб від нього тікати вам.
Хоменко знав про популярність письменника Коцюбинського не тільки серед українських читацьких кіл, але й у Росії і навіть за кордоном. Це його примушувало ставитись до письменника з повагою. Він цінив Коцюбинського, хоч майже не був обізнаний з його творчістю. Хоменко розумів, що коректній вдачі письменника багато чого в цьому колі не подобається, і це вражало гонор фабриканта: українському письменникові не по собі серед справжніх українців!..
Він м'яко взяв за лікоть свого гостя:
— Михаиле Михайловичу, може, вам Аркадій, мій шуряк, не до вподоби… Купчисько!.. Він і мені не до серця. Ось повернемося додому і вкладемо його — нехай собі дрихне. Ми на нього не зважаємо і ви не зважайте. В тверезому стані його ще можна терпіти, а як вип'є — реп'ях…
Недалеко з'явилась Розалія Юхимівна, яка щось шукала в траві, удаючи, що не бачить чоловіка й Коцюбинського.
— Трояндо!.. Що ж це в нас робиться?.. — гукнув Сава Гаврилович.— Михайло Михайлович хоче тікати додому. Ми йому не до вподоби…
Вона, удаючи примхливу дівчинку, підбігла до них.
— Ай, ай… як вам не соромно, Михаиле Михайловичу!.. Невже наші женщини вам не до серця?.. Не пустимо, не пустимо нізащо!..
Обравши зручну мить, вона прошептала чоловікові:
— Яка тут кішка пробігла між вами?
— А біс його розбере… Він не любить п'яних, делікатний… Аркадій тут нісенітницю верзякав… Я перед ним сп'яна прохопився, що поліцмейстеру хабара дав… Може, це його й шпигонуло?.. Треба затримати і якось умовити, залагодити… А то ще, бува, де ляпне… Не обберешся біди…
— Ти тюхтій… — презирливо відповіла вона й пішла до гурту, де вже був і Михайло Михайлович.