Було помітно, що Хоменко уникав розмови з Коцюбинським сам на сам. Він мав час подумати і вже догадувався, в чому полягатиме прохання Коцюбинського, тим більше, що вже знав, про кого йтиме мова.
Тоді, пересилюючи свої почуття, Михайло Михайлович сказав:
— Саво Гавриловичу, а все ж таки, хоч зараз і не час, треба мені дещо викласти вам.
— Е… е… гаразд… — промимрив той і раптом узяв рішучий тон, — то підемо до мого кабінету.
Вони прийшли до розкішно вбраного великого кабінету. Видно, тут порядкувала рука Розалії Юхимівни. Виконаний олійними фарбами, старовинний, схожий на ікону, портрет якогось Хоменкового прадіда, десяток дрібних фотографій, серед яких був і маленький фотопортрет Хоменкового кума — чернігівського поліцмейстера…
Хоменко майже ліг на канапі. Коцюбинський сів оддалік, біля стола. Він був утомлений і роздратований. Проте він умів стримувати свої почуття.
— Діловий у вас настрій, Михаиле Михайловичу…
— Ні, я просто користуюся з нагоди…
— Прошу, прошу… Я з радістю… Коцюбинський вирішив розрубати вузол одним махом.
— Саво Гавриловичу, ви маєте повну змогу довести громадянству свою гуманність, примусити багатьох людей бути вам зобов'язаними, якщо вживете заходів до звільнення з-під арешту вашого робітника Григорія Камищука.
— Як то?.. Нащо це?.. Як я можу?.. — перелякався Хоменко.
— Це потрібно не вам, звичайно, і не мені… а йому, його батькам. Є багато причин, щоб бачити його на волі… А головне — сама людина: таких, як він, мало, їх майже немає…
— Але ж я не влада, не прокурор, я в цій справі — ніщо…
— Ні, ви можете зробити багато. Не відмовляйтесь цим. Навряд відмовить вам прокурор, якщо ви його про це попросите.
Коцюбинському раптом спало на думку, що він принижує себе цим проханням. Справді, ніколи йому ще не доводилось когось так просити. А тут він прийшов до людини, до якої не має особливої поваги, пересидів з. нею мало не цілий день і тепер просить… Та він відразу ж відкинув ці думки: він не для себе…
Тимчасом Сава Гаврилович, що завжди трохи повільно мислив, зорієнтувався:
— І до того, бачите, мені не треба, щоб якийсь пройдисвіт баламутив мені людей.
— Ви можете не приймати його більше на свою фабрику.
Хоменко подзвонив. Прийшла служниця, і він наказав принести вина. Потім уважно прислухався до слів Коцюбинського. Принесли вино. Він налив два келихи.
— Прошу… За народним звичаєм, де сперечаються, там і п'ють.
— Не питиму. Це мені шкодить.
— Прошу — це легеньке…
— Не можу. Хоменко випив сам.
— За ваше здоров'я, Михаиле Михайловичу, вас я глибоко шаную і поважаю. Щождо моєї гуманності, яку, як ви сказали, треба довести, то хіба е такі добрі люди, що не ймуть віри в неї? Хіба мало я зробив людям хіба мало чим мені зобов'язані люди? Ображаєте ви мене, Михаиле Михайловичу…
Коцюбинський роздратовано здвигнув плечима. Хоменко помітив це і раптом перейшов на інший тон. Він повеселішав і намагався жартувати, але не поступався.
— Ви не знаєте цих людей. Та коли тільки Камищук опиниться на свободі, то хіба йому обов'язково треба працювати в мене, щоб зіпсувати мені життя?.. Вся фабрика — його приятелі, така ж босота, як і він. Вони зруйнують моє хазяйство, знищать мене. Та, зрештою, яка вам особисто з цього користь? Не розумію я вас… Не туди українська інтелігенція мусить вкладати свою енергію… Вивести народ з темряви — ось першочергове завдання.
Коцюбинський рвучко підвівся.
— Одну чарочку… Це завезене: в Чернігові таким не торгуюгь, — сказав Хоменко.
Він випив сам і втерся рукавом. Коцюбинський сухо відрізав:
— Ніякої особистої користі я цим не домагаюсь. Я тільки знаю Камищука і високо ціную цю молоду людину. Він повинен бути звільнений. Не звільните ви, зробить хтось інший. Та й взагалі треба перевірити, чи винен він у тому, що йому інкримінує слідча влада.
Останнє він сказав, не маючи ще на увазі якихось конкретних даних, майже випадково. Але на Хоменка саме ці його слова справили враження. Він уважно подивився на Коцюбинського, немов хотів розгадати його задум.
Потім сказав:
— Ви щось маєте на увазі? Не вірте людям, ніхто з них нічого не знає.
Він навіть помітно стривожився, чого не міг не помітити Коцюбинський. Та через хвилину Хоменко вже переходив на веселий, жартівливий тон.
— Ну, не будемо сваритись… Та й немає за що. Якийсь там Камищук, підозріла, авантюрна особа… Таким саме й місце у в'язниці. Прошу, Михаиле Михайловичу,— він показав на повний келих і жадібно, тремтячими губами, як алкоголік, випив сам, плеснувши зопалу вином собі на жилетку. Але не помітив цього і почав переходити на бравурний тон, наспівуючи навіть мотив, підслуханий ним у свого управителя. А управитель виніс цю мелодію з одного чернігівського борделя на міській околиці.
Тепер Коцюбинський зневажав цю людину до кінця.
Він жахався того, що сам, разом з просвітянами, давав привід цій тварині вважати себе за мецената…
— Саво Гавриловичу, — промовив він, силуючи себе до стриманого тону, — якщо ви в силу своїх принципових міркувань не хочете зробити цього, то я прошу вас знову ж таки про це, але як про послугу особисто мені. Майте на увазі, що для мене це має величезну вагу. Це буде послуга, якої не забуду я ніколи.
Мотивчик борделя раптом припинився. Хоменко прислухався до слів Коцюбинського, граючись брелком від золотого годинника. Іноді він залишав брелок і поволі, смакуючи, тягнув з келиха вино. Потім поставив на стіл недопитий келих. Хвилину подумав і невідомо для чого вийняв і почепив на ніс окуляри, немов хотів заховати свої очі, які не могли опиратися глибокому, гіпнотизуючому поглядові чорних, ясних очей Коцюбинського. «Зараз він скаже якусь підлість», — подумав Михайло Михайлович.
І справді.
— Михаиле Михайловичу,— спокійним, діловим тоном вимовив той. Таким тоном він розмовляв з людьми, що приходили сюди до нього просити відстрочення векселів.— Михаиле Михайловичу,— повторив він, не поспішаючи і забувши про свою жартівливу манеру, — бувають такі справи, в яких відмовляєш навіть друзям. Адже ви, певне, не знаєте, якими словами паплюжив мене цей пройдисвіт в останній день свого перебування на фабриці, перестрівши мене біля контори…
— Звичайно, не знаю…
— То ж то бо й є… Одверто вам сказати — я боюся його…
— Він виїде з Чернігова.
— У цього бунтаря сто пар рук і ніг… Мені він не забуде, де б він не був. До таких людей треба застосовувати найсуворіші заходи, їх треба знищувати — це найкраще, найбезпечніше…
— Така ваша остання відповідь?
— Остання… Та й ви на моєму місці зробили б так точнісінько.
— Помиляєтеся, пане, — гостро вимовив Коцюбинський і вийшов з кабінету.
Він пішов не до гостей, а зійшов униз. За одними, нещільно причиненими дверима він почув знайомий притишений шепіт:
— Спробуйте на вагу — це справжні перли… Ну, візьміть же, спробуйте, ви боїтесь торкнутися…
Далі він не чув — був уже далеко. В одній порожній кімнаті він посидів трохи, щоб заспокоїтись. Але через хвилину зірвався й швидко пішов до передпокою.
Коли він надягав своє пальто, до нього вийшла розпалена і втомлена Розалія Юхимівна. Вона навмисне щільно зачинила за собою двері, крізь які чути було вигуки гостей з вітальні. Гостей значно збільшилося, і серед численних голосів Коцюбинський пізнав голоси Сулими і Прокопенка, що п'яно гукали щось один на одного. Хоменкова дружина вдивлялася йому в очі.
— Боже мій, Михаиле Михайловичу, щось трапилося!.. Я знаю. Не втікайте! Ну, я вас прошу. Скажіть, чим образив вас мій чоловік?..
Але Михайло Михайлович мовчки, з нервовою поспішністю продовжував одягатися. Жінка таємниче зашептала:
— Але ж про мене ви не поганої думки?.. Адже так? Я не помиляюся? Ви, певне, зрозуміли мене?.. Ну, говоріть же…
Вона простягла йому руку на прощання, але Коцюбинський не поцілував її, як звичайно, а нервово потиснув і, широко ступаючи, швидко вийшов на вулицю. Розалія Юхимівна сумувала вслід: