— Боже мій!.. Єдиний джентльмен…
За хвилину Михайло Михайлович розшукав візника, і, поки його шкапа трусила найповільнішою риссю по кривих вулицях вже померклого осіннього міста, він гірко думав про себе:
«Так, так і треба тобі, безталанний чудій! Куди ти посунувся з своїми безглуздими замірами, до кого? і через це тобі гідно втерли носа… Землячки! Ті, що люблять свій народ, як хазяї зоологічного саду своїх звірів — у клітці, за гратами… Про що ж було просити їх?.. Про великодушність?»
— Стоп! — несподівано гукнув він візникові.— Повертай на Денисівський завулок.. Знаєш? Ну, от… До адвоката Чижа…
— Знаємо!.. — бадьоро відгукнувся візник, і шкапа його немовби вийшла з своєї повільної і точної, як маятник годинника, рисі і якось боком пішла вчвал.
Для справи Григорія Камищука адвокат Чиж робив багато. Він дав свою згоду обороняти його на суді, ознайомився з матеріалами слідства, що досить швидко закінчилося, і знайшов у показах свідків декілька неув'язок, на яких збирався провалити обвинувачення.
Камищука обвинувачувано в тому, що він під час мітингу страйкарів на фабриці увійшов до кабінету управителя і нібито намагався побити його за те, що той хотів телефоном викликати поліцію. А потім загрожував управителеві револьвером і нахвалявся, що висадить в повітря всю фабрику, якщо хазяїн не погодиться на вимоги робітників.
Довідавшись про суть обвинувачення Камищука, Михайло Михайлович пригадав свою розмову з Хоменком, і в нього виникла підозра, що той підставив найнятих свідків і, певне, сам вигадав історію з загрозами управителеві. Адже недаремно він так підозріло збентежився, коли почув тоді, під час їх розмови в кабінеті, сумніви в правдивості обвинувачення Камищука.
Чижеві пощастило. Обвинувачення виставляло двох свідків: приймальника Гарбузова і артільника Старостенка, які заявляли, що вони були в кабінеті управителя в службових справах, коли туди вскочив Камищук і намагався побити управителя, але вони оборонили його. Тоді Камищук нібито загрожував усім револьвером.
Чиж установив, що артільник Старостенко саме в цей час був у пивниці Белова на другому кінці міста. Там він зняв бешкет, і городовик Панасенко склав на нього протокол. Копію цього протоколу адвокат уже мав у своєму портфелі. Щождо Гарбузова, то справа з ним розв'язувалася так само несподівано для обвинувачення. З приводу його свідчень Чиж радився з деякими приятелями Камищука, що були на волі, і ті сказали, що справа, в якій цей Гарбузов немовби приходив до управителя, взагалі не могла існувати. Її було вигадано занадто невміло, без розрахунку на те, що в цих матеріалах копається досвідчений оборонець. Таким чином встановлювалось, що свідки були підставні…
Свої заперечення до справи Чиж зберігав у таємниці. Він готував несподіваний удар по обвинуваченню. Знав про це тільки Коцюбинський, що багато в чому допомагав своєму другові.
Зовсім загадковою була поведінка Надії Загірної, від якої теж не треба було ховати деталі оборони, оскільки вона могла б багато чим допомогти. Михайло Михайлович викликав її запискою через Марину і довго ждав її в умовленому місці. Вона запізнилась, просила вибачення, згадала про якусь важливу свою справу, призначену теж на цей час. Але яка була справа — не сказала.
Вона мовчки вислухала Коцюбинського. З усіма його доказами неповинності Григорія погоджувалась, але вигляд її від того не веселішав. Нарешті вона просто сказала, що не вірить у реальність звільнення Григорія таким методом. Потім рішуче заявила, що Чижеві не пощастить виправдати Григорія. Але скільки не намагався Михайло Михайлович довідатись про її мотиви, вона нічого йому про це не сказала. Він зрозумів, що вона не хотіла чи не могла висловитись перед ним конкретніше. Так і залишилась недоговореною їх розмова.
Ці дні Коцюбинський ледве знаходив сили працювати в статбюро. Його мозок працював зовсім в іншому напрямку. Тимчасово покинув він і писати. Треба було закінчувати другу частину «Fata morgana». Після перебування на Капрі він з запалом продовжував повість. Горький надавав великого значення цьому творові і навіть дав деякі поради щодо дальшого розгортання і висвітлення подій у повісті. Але в ці дні Коцюбинський не міг опанувати своїх думок.
Тимчасом Горький вимагав поспішити з перекладом на російську мову першої книжки творів. Михайло Михайлович мусив сам домовитися з своїм перекладачем. Перекладач поспішав і часом допускав помилок. Коцюбинський перевіряв його роботу. А це вимагало часу і настрою. Амфітеатров, з яким познайомив Коцюбинського Горький у себе на віллі, теж вимагав оповідань для нового петербурзького журналу. Пропонував друкувати Коцюбинського навіть не перекладаючи на російську мову. Налагоджувалась справа перекладу його творів у Празі. Деякі берлінські і паризькі видавництва теж удавалися до нього з подібними запитами. Нарешті, добрі відомості були з Стокгольма від професора Ієнсена — переклади з Коцюбинського на шведську мову мали незабаром вийти з друку. Зростала його популярність у Росії і за кордоном. Здавалося, після виїзду на Капрі в житті його розпочалася нова епоха, коли з Сіверянської вулиці напівзабутого Чернігова відкриваються перед ним найширші перспективи.
Тимчасом декому з знайомих стало відомо, певне від Хоменка, що Коцюбинський втручається в майбутній процес Камищука. Поголоска варіювалася на різні лади і в зовсім невпізнаному переказі доходила до Коцюбинського. Можна було чекати нових прикростей. Визволення Григорія набирало для Михайла Михайловича напряму важливої, принципової справи. Через неї він не звернув особливої уваги на повідомлення київського цензора про заборону його збірки «З глибини».
Часто до нього приходив старий Камищук. Приносив прочитану книжку, розгортав її з газетного паперу й повертав Коцюбинському. Потім просив нову, яку тут же акуратно загортав у папір, щоб не забруднити, перекидався кількома словами з господарем і йшов, незважаючи на запрошення залишитись на чай або просто поговорити. Він шанував чужий час.
Минула осінь. Вогкість, осіння мжичка і повна відсутність сонця цілими тижнями завдавали Коцюбинському, що хворів ще й на легені, важкої муки.
Але треба було діяти. За ним уже була репутація громадського діяча, який не боїться протестувати проти беззаконня, який уже не раз підносив голос проти людей, що мали в своїх руках немалу владу. Деякі чернігівські інтелігенти пошепки розповідали один одному про те, що оцей їхній чернігівець Коцюбинський в одному з своїх нових творів назвав пса прізвищем всій Росії відомого з недавніх подій грізного міністра Трепова… Отже, не боїться!..
Нарешті відбувся суд над Григорієм. До зали суду не пустили нікого з сторонніх. Не пустили й Коцюбинського. Місцевий обвинувач був хворий і обвинувачення підтримував приїжджий. Він чомусь поспішав і процес мав закінчитись того ж дня ввечері.
Коцюбинський не виходив з дому, чекаючи на Чижа, який мав просто з процесу приїхати й розповісти про наслідки. Чекання перейшло далеко за північ. Нарешті. по грудках замерзлої вулиці прогуркотів візник. Спинився біля воріт. Через хвилину Чиж сидів у кабінеті і просив чарку коньяку або чаю, бо й замерз, і намучився, і… не знав, що сказати приятелеві.
— Ну, ну… кажіть же!.. — стояв, нетерпеливо чекаючи наслідків суду, Коцюбинський.
— Виправданий?
— Виправданий…
— Де він?
Чиж зовсім пірнув у крісло і мовчки, похмуро відповів:
— Де? У тюрмі, звичайно…
— Його не звільнили?
— І не звільнять…
— Як то? Ніколи?
— Після каторги…
Михайло Михайлович вражений став перед Чижем.
— Так у чому ж річ?
— В моїй і вашій, Михаиле Михайловичу, наївності. Ми з вами були наївні, як діти, і, не знаючи Камищука, взялися його визволяти. А на суді його виправдали в справі замаху на управителя Хоменкової фабрики, але незабаром його судитимуть в іншій справі, про яку ми з вами не подумали. Григорія обвинувачують у революцінній діяльності, в організації робітничих майовок і збройному опорі поліції під час розгону однієї з майовок.