— Так.
— Ходімо, ходімо швидше… Треба швидше додому.
І Надія майже тягла тепер сестру під руку. Та ледве встигала за нею.
Хтось ходив біля їх будинку. Коли вони наблизились. Надія раптом звільнила руку.
— Це до мене,— сказала вона і поспішно сама підійшла до чоловічої постаті. Через хвилину вони зникли в мороці зовсім не освітленої чернігівської околиці.
Поїзд вузькоколійної залізниці, що йшов на станцію Крути, відходив з Чернігова вранці. Надія боялася, що Григорія проведуть до вагона раніше загальної посадки. Вона вклала в долоню швейцарові срібного полтиника і вільно вийшла на перон. Незабаром подали вагони, але пасажирів ще не випускали з вокзалу.
Надія сіла на запорошену зелену лаву на пероні і пильно оглядала неначе мертвий поїзд. Мініатюрний жіночий чемоданчик стояв біля неї, а на колінах лежала бісерна торбинка. Через новий темносиній брилик і густу вуаль, що падала нижче очей, її не зразу можна було пізнати.
Вона не помилилась: за кілька хвилин до посадки вивели на перон Григорія. По боках ішли два унтери, тримаючи руки на розстебнутих кобурах наганів. Трохи оддаля слідом ішов назирці тюремний пристав. Надія нижче спустила вуаль і вдала з себе цілком байдужу до появи цих людей. Вона немовби в'дчула гордість за Григорія, якого вели під не в міру підсиленим конвоєм. Очевидно, його вважали за винятково важливого злочинця.
Вона стежила, чи подивиться Григорій в її бік. Звичайно, він не міг би її пізнати, та вона цього й не хотіла. Але Григорій пройшов під вартою за якихось двадцять кроків від неї і навіть не глянув у її бік. Проте вона змогла розглянути його обличчя. Воно трохи схудло, загар майже зник, але очі залишились ті ж самі: глибокі, голубі, з імлою. Здавалося, він трохи, ледве помітно, всміхався і йшов зовсім поволі, немов прогулюючись. А обидва унтери ніяк не могли погодити свої метушливі кроки з його повільною і поважною ходою. Підштовхувати ж його тут, на пероні, вони, звичайно, не насмілювались.
Всього хвилину бачила Григорія. Його привели до вагона. Він зупинився на мить, оглянувся довкола, немов прощався з Черніговом, і швидко пішов до вагона. Вартові зникли за ним. Потім до того ж вагона зайшов тюремний пристав.
Радісне почуття в першу хвилину схвилювало Надію, що більше як півроку не бачила Григорія. І вона не звернула уваги на головне — в своєму чи казенному одягу був Григорій? І відразу ж заспокоїлась: адже коли б він був не в своєму звичайному одязі, а в казенному, їй би впало це в око. Вона на одну мить заплющила очі, і він постав перед її уявою, тут, на пероні, в чорній вишиваній косоворотці шовковим шнурком замість ременя, в чорних штанях і м'яких чоботях, немов удруге проходив недалеко від неї під вартою, легко ступаючи пружною ходою, розглядаючи ясний ранок крізь імлу своїх блакитних очей. їй заманулось, як колись, провести долонею по його білявій, злегка піднятій ранковим вітром чуприні, взяти з його рук кепі, жартома надягти собі на голову…
«Що ж я гаюся? — раптом підхопилась вона. Хотіла доручити швейцарові взяти квиток до першого вагона, куди повели й Григорія. Потім роздумала: — Треба брати самій, тільки самій…»
Біля каси не було нікого. Нечисленні пасажири вже встигли взяти квитки.
— Один… промовила вона, нахилившись до віконця касирові.
І поки касир, не поспішаючи, готував їй квиток, Надія мимоволі, на одну мить, знову заплющила очі, і здавалось їй, що біля самого її обличчя — очі Григорія і вона відчуває м'який подув його дихання. І коли б хто спитав її в ту хвилину, чим заплатила б вона за свободу свого Григорія, Надія зміряла б того повним презирства поглядом… Хіба дозволила б вона навіть думати про ціну його свободи? Вона віддала б йому з радісною усмішкою життя!
Спочатку допустила була необережність: пішла до вагона з того кінця, куди заводили й Григорія. На дверях стояв унтер і не пустив її. З-за широких плечей унтера дівчина побачила зацікавлений погляд пристава. Тоді вона, лаючи в думках себе за необачність, пішла до вагона з другого кінця, куди проходили й інші пасажири. Григорія посадили в окремому відкритому купе в самому кінці вагона і нікого повз купе не пускали. Надія сміливо обрала собі місце на суміжній, через стінку, лаві і сіла на краю біля проходу.
Поїзд незабаром рушив. Надія вийняла з чемоданчика книжку і розкрила її перед собою. Звичайно, їй було не до читання. Вона прислухалася до навколишніх розмов, і іноді до неї досягали окремі слова з розмови унтерів за тонкою стінкою купе. Щоб хтось з пасажирів не розпочав з нею розмови, вона удавала, що захоплена книгою, їй треба було бути на сторожі весь час, треба було стежити за кожним рухом вартових Григорія. Розмова тільки заважала б їй.
Минула година, друга. Розмови то стихали, то знову починались. Дехто з пасажирів розгортав сніданок, і по вагону йшов дух різної їжі. Проти Надії сидів якийсь кремезний літній чоловік, добре вдягнений і вгодований, видно, з купців. Він хотів і все не насмілювався розпочати розмову з Надією. Поряд нього сиділо ще два пасажири: очевидно, мати з дочкою, що, розклавши просто на лаві газету, виложили на неї шинку, яйця, пиріжки, булку і навіть виставили чайник з окропом. Чоловік насторожився. Видно, його розбирав апетит. Коли ж одна з жінок вийняла малесеньку пляшечку з ромом і налила трохи в чашку з чаєм, купець голосно втягнув ніздрями повітря, ловлячи знайомий дух, потім крякнув і вибачився перед Надією.
— Вибачте, мадемуазель… дозволите й мені?.. Дівчина здивовано, нічого не розуміючи з несподіванки, дивилась на купця, що вийняв з бокової кишені сюртука пляшечку з коньяком, а з чемодана склянку і, побажавши жінкам здоров'я, вихилив одним духом. Жінки подякували і запросили його до своєї трапези. Купець подякував таким тоном, немов відмовлявся, а тимчасом захопив у них з газети складаним ножем шматок шинки і довго й старанно жував її, смакуючи.
— Добре! — сказав він і, настромивши на ніж ще один шматок шинки, відрекомендувався жінкам:
— Купець… по галантереї… Що? Гільдії? Я без гільдії. Я задоволений тим, що є.
Потім налив ще півсклянки коньяку і заховав пляшечку до кишені, бо жінки від його частування відмовились. Вихилив коньяк з склянки і голосно проковтнув його. Потім, не поспішаючи, взявся за пиріжки.
Тепер усі трое дружно чавкали, ковтаючи разом з їжею й слова.
Надія зранку не думала про їжу. Підвела голову і побачила, як пристав з сусіднього купе дивиться на неї. Не зрозуміла, чи він зацікавився нею, чи просто з нудьги блукає очима по вагону. Думала про те, що добре було б і їй, щоб не викликати підозри в пристава, взятися й собі з виглядом безтурботності за снідання. Та це було над її сили.
Пристав не одвертав од неї свого погляду. Тоді дівчина удавано позіхнула і знову взялася за книжку.
— Десь я зустрічав вас…— промовив несподівано до неї купець без гільдії.— Не пригадую… Але ваше обличчя мені добре знайоме.
Загірна подивилась на нього суворо, роздратовано, і купець без гільдії заметушився.
— Пардон… мадемуазель… Вибачайте. У мене така вдача — як випив, то іншим не даю спокою… Більше я — ні слова… Читайте спокійно.
Потім показав відставленим великим пальцем за плече, назад, до купе з Григорієм і вартою:
— Везуть…— голос його притих до шепоту.— І звідки? З нашого Чернігова!.. Значить, і в нас вони є… Голубчики!.. Не можу .втямити. Тисячу літ стоїть місто, тисячу літ спокій і благодать. Чого ще людям хотіти? Є робота, є хліб і картопля… Є святині, що тішать православну душу. Чого людям треба?! — закричав раптом він і, злякавшись, знову перейшов на шепіт.— Я люблю людей Що я без них? Але, скажіть, чого вони хочуть?
Надії не до вподоби була його розмова, і вона знову нахилилась над розкритою книгою. Тоді купчик без. гільдії підсунувся ближче до жінок. .
— А ви до Києва?
— До Києва. У Лавру везу дочку. Ще не була ніколи… У нас завод — свічки робимо… Дочку заміж віддаю. От перед весіллям хай побуває…
Купець був зворушений такою відвертістю старої жінки, їх розмова перейшла на родинні теми. Потім до купе зайшов пристав і сів проти жінок, біля Надії, з явною метою розважитися й собі. Від розмов про зятів, придане і архієрейський хор перейшли на Державну думу. Пристав, коли говорив, то все оглядався в бік