— Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому році для одного підсудного в аналогічній справі пощастило випросити в суду довічну каторгу…
— А ви їх ні про що не просіть… — відповіла тихо і суворо Надія, подаючи здивованому оборонцеві руку.
Надія чекала найгіршого. Вона знала, що за подібні дії розстрілюють або вішають і що їй нема чого сподіватись особливої милості у формі довічної каторги… Готувала себе до найгіршого.
Проте суд раз у раз відкладали. І тільки наприкінці червня Надія нарешті почула в своїй камері:
— Загірна, виходь, поїдемо до суду…
Напівтемна в'язнична карета не схвилювала її. Надія була готова до всього. В суді до неї з'явився оборонець і знову просив її триматися на суді коректно. Це означало, що їй залишалось звірятися на милість суддів.
Головою військовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Він цього дня провів кілька справ і з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кількох людей засланням і каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували судді і автоматично відстукував свої промови прокурор. В генерал-майора була звичка звертатися до підсудних, дивлячись не на них, а кудись на задні ослони судової зали. Він умів протягом півторагодинного процесу не глянути й разу на підсудних, навіть тоді, коли їх з його наказу вели до зали суду. Іноді, промовляючи, він зневажливо совав своїм пенсне по «справі» і вичитував звідти кілька слів, (ідо містилися під кружальцем пенсне.
— Прізвище? — запитав він Надію, як запитував і інших перед тим.
Надія відповіла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя його здивовано застигло в погляді, спрямованому кудись уперед. А весь він зробився над міру уважним. Підсудна відповіла не таким тоном, як він того сподівався.
— Ім'я, по батькові…
І знову, одвернувшись від нього, сухо, з якимось демонстративним спокоєм, немов між іншим, відповіла Надія Загірна. Голова генерала несподівано різко повернулася до підсудної. І суд і присутні в залі заскрипіли стільцями, впинаючись поглядом у підсудну дівчину.
— M-да…а… — промовив голова суду, коли процедура формального опитування закінчилася.
Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надів пенсне і уважно розглядав підсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на нього, не на суддів, а впоперек зали, за відчинене вікно, де світило червневе сонце і цвіріньчали горобці…
«Чи треба ждати від них пощади?» — думала вона.— Чи зважать вони на її молодість? Можливо, їй пощастило б розшукати Григорія, і вони пішли б крізь бурхливе і грізне життя разом.
Їй раптом спало на думку, що Григорій, знаючи, звичайно, про її арешт і суд, приїхав до Києва і намагатиметься її звільнити. Імовірність успіху мізерна. Його можуть знову схопити, і тоді вийшло б, що вона зовсім даремно, без будь-якої користі, віддала своє життя. Вона враз схвилювалася. Адже й справді перша думка, що опанує Григорія, це думка про її звільнення. Григорій не спиниться ні перед яким безумством. Але він тільки загубить себе.
Вона була певна, що Григорій діятиме саме так, і хвилювалась, бо не знала, як попередити його, ублагати, щоб він не робив цих божевільних кроків, щоб зовсім виїхав звідси кудись, де ніхто з ворогів його не знає.
Запитання судді відірвало її від цих думок. Обидва унтери, що тоді вартували Григорія, виступали тепер за свідків. Вони теж були під арештом. Певне, їх чекала сувора кара. Надія щиро шкодувала обох. Вони часто широко розкритими очима дивились на неї і потім шепталися поміж себе. Їй здавалось, що вони зацікавлено і з співчуттям оглядають її. Надія почувала себе винною перед цими людьми. З якою радістю розповіла б вона їм, за що вона гине…
Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши «во фронт» перед головою суду, дали свої свідчення.
Третім свідком проти неї був один з пасажирів, у якому Надія впізнала «купця без гільдії». Він довго розповідав свою біографію, про свої підприємства і навіть про погляди на різні громадські течії, аж поки голова суду не спинив його і не попросив висловлюватись по суті судової справи… Тоді свідок метушливо щось забелькотів і почав тикати пальцем в бік підсудної. Надія Загірна зневажливо одвернулась від нього. Купчисько брехав, що підсудна здалася йому підозрілою ще тоді, у вагоні, коли лагідно розмовляла з пасажирами.
Надії було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. І все, що чула вона тепер, було їй гидке і тяжке нестерпно. І коли пролунала команда «встати» й судді пішли радитись, вона немов відчула якусь полегкість.
На суд з сторонніх людей і навіть родичів не пустили нікого. Поки Надію виводили з зали до кімнати підсудних, вона встигла ще раз оглянути присутніх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так і треба, все буде зроблено спокійніше і її справа не завдасть клопоту товаришам… Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутні під час читання вироку. І тільки в цей момент, якось раптом, зрозуміла вона всю вирішальність моменту: адже оце зараз, через якихось півгодини, годину чи просто кілька хвилин судді у своїй кімнаті за сніданком виречуть її долю… Жити чи не жити їй… «Мало прожила на світі і мало зробила»,— думала вона, не помічаючи оборонця, що, ніяковіючи, пропонував їй хоч трохи поснідати. Відмовилась.
Просиділа сама, не розмовляючи ні з ким, якихось півгодини, поки не повели її знову до зали. З жахом відчула, що її ноги ледве пересуваються, що вона не може примусити їх ступати твердо і впевнено. Легке, холодне тремтіння в тілі вона перемогла, напруживши сили. Ноги так і залишились важкими і неповороткими. Але свідомість була напрочуд ясна і думки якось дивно спокійні. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли він, сівши на хвилину в своє крісло, враз підвівся й почав читати вирок. В залі була надзвичайна тиша, як колись, в дитинстві, — пригадує вона, — в церкві, коли хвилинами завмирав народ, упоєний співами архієрейського хору. Вона знову дивилась поперек зали у відчинене на волю вікно.
«Указом його імператорської величності, 1910 року, червня одинадцятого дня, київський військовоокружний суд…» :
За вікном на вулиці прогуркотів вантажний візник, і вона ледве чула не дуже сильний і нестерпно спокійний голос голови суду, що звичайним завченим тоном вимовляв, іноді навіть одриваючи погляд від паперу, формулу вироку. Візник віддалявся, гуркіт швидко зовсім затих, і вона в раптовій, немов церковній тиші, почула цілком виразно останні слова вироку: «…суд ухвалив: Загірну Надію засудити до смертної кари через повішення…»
Вона почула ще зухвале щебетання синиці, що раптово пролетіла під вікном, і цілком реально відчула запах неіснуючих тут фіалок, як у травневому лісі над Десною…
V. КАМЕРА СМЕРТНИКІВ
«Як багато мучеництва на землі!
Навіть у календарі на кожний день
записано кілька мучеників».
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записної книжки.
Залишалося тільки просити про помилування. Родичі і товариші зробили все. Звичайно, їх прохання не мало успіху. Подано було його на ім'я командувача військової округи, але він не зважив на материні сльози. Друге прохання було повезене в столицю. Єдиним наслідком усіх цих прохань був виграш часу. В чеканні відповідей минали місяці.
До Києва приїздили Коцюбинський і Чиж. Радилися з представниками адвокатського світу. Та знову ж таки, окрім прохань про помилування, ніхто не міг порадити нічого.
Надія тепер сиділа у відділі смертників. Вона була єдиною жінкою, засудженою до страти. Тому сиділа в камері сама.
Другого дня в дальній одиночці по коридору опинився ще один смертник. Коли тюремники вийшли з його камери і за ними лунко дзенькнув замок, засуджений раптом заспівав. Він схвильовано, поспішаючи, поки його не спинили тюремники, співав.
До його камери ввірвалися доглядачі. Спів обірвався. Хтось із доглядачів вилаявся в коридорі і додав: «Розспівався тут, як на весіллі… са-ла-вей!..» Нового засудженого всі почали прозивати «Соловей».
Увечері він знову заспівав. Засуджені припинили розмови і схвильовано прислухались. Потім до камери бунтівливого співця знову ввірвалися доглядачі. Спів обірвався. І раптом, немов по команді, весь коридор смертників загримів: ув'язнені били в двері, в стіни, лунали вигуки протесту і пісні. Через кілька хвилин вся тюрма гуркотіла, протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачі були безпорадні і довго не могли вгамувати тюрму.