Її впхнули в якийсь тісний ящик, де не можна було стояти, а тільки сидіти, не повертаючись. Замкнули за нею дверцята всередині карети. Перегукнулись про щось вартові з кінними стражниками. Але карета не рушала.
Надія чула. як через кілька хвилин ще когось упхнули в другий такий же ящик. Потім карета загуркотіла по бруку…
Мчали порожніми вулицями київських околиць, полем, знову вулицями. Попереду й позаду їхали на конях стражники. А в тісному ящику карети — аршин завдовжки, три четверті впоперек — сиділа нерухомо Нядія. Тепер було все ясно. Не хвилювали ніякі ілюзії. Кінець. Вона думала про те що все ж таки життя своє втратила вона не марно. Вона винна перед товаришами, що порушила загальну дисципліну і вирвалась сама назустріч своїй загибелі: та невже за це в їхнім серці не знайдеться для неї теплого почуття?.. Згадувала матір, сестру і… дівчину перед стратою, яку описано було в прослуханому на вечорі в Чернігові оповіданні, дівчину з золотим сяючим волоссям над чолом.
Карета почала підійматись на гору. Коні стишили трохи рись.
«Лиса гора,— подумала Надія.— Значить, приїхали». Вона дивувалася з себе: ні крихти страху, ні сліду хвилювання.
«Скільки проїхало цим шляхом, у цьому катафалку для живих!» — думала Надія.
Першим забрали з карети невідомого їй в'язня. Майже інстинктивно Надія затисла собі вуха долонями. Вона боялася почути скигління… Але засуджений тільки стогнав. Минуло кілька хвилин. Вони здавалися їй неймовірно довгими. Думала: «Тільки б швидше»…
Нарешті вивели й її. Недалеко від себе побачила групу людей, цивільних і військових. На неї чекали. Серед них помітила попа, одного жандармського офіцера і кількох унтер-офіцерів. Позад усіх, немов ховаючись від її погляду, стояв знайомий помічник прокурора. Вона пізнала його, але не спинила на ньому погляду. Вона шукала того, про кого знала ще в в'язниці,— київського ката Кругляка. Все було напоготові. Біля стола під шибеницею нахилився до землі чоловік. Коли він підвівся, вона догадалася: це й був кат. Середнього росту, з вусами і бородою, він мав військову виправку і жорстоко-байдуже обличчя. Це він має торкнутися її, щоб накинути зашморг… І раптом вона побачила постать одного старого в'язня, що навколішках цілував простягнутий до нього хрест, і почула приглушені, одноманітно вимовлені слова: «І аз, недостойний ієрей, властію его. мне данной, прощаю і розрєшаю…»
Вона одвернулась і побачила коло себе коменданта. Він питав:
— Священика приймете?
Вона не відповіла. Тільки зробила ледве помітний нетерплячий жест плечима. Піп, розмахуючи рукою з хрестом, поспішав до неї.
— Могли б спокійно собі їхати спати панотче — сказав, одійшовши від дівчини, комендант. Потім, коли кат зробив рух до неї, вона сама підійшла до стовпа, скочила на стіл і дала зв'язати собі руки на спині. Щось читав присутній тут секретар військового суду.
Надія почекала, поки він закінчив, і потім голосно вигукнула:
— Вішайте, боягузи!.. Скоро і вас будуть вішати на ліхтарях!..
Огидливо здригнулась від дотику катової руки. Перед нею немов пролинув у повітрі на одну блискавичну мить лагідний образ Григорія з відкинутою назад білявою чуприною, з імлистими, ваблячими очима, промайнула вузенька смужка Десни і пролунав звідкілясь грудний голос Марини…
Чекаючи сніданку Коцюбинський перечитував ранкові газети. Приятель, у якого він спинився, уже зник з дому в своїх справах, незважаючи на ранній час. Михайло Михайлович подивився на годинник. Була одинадцята. О дванадцятій він мав зустрітися з Мариною. Вчора вона розповіла йому про свою зустріч з сестрою в Лук'янівській в'язниці, і вони вирішили домагатися негайно дозволу ше на одне побачення з Надією. Ввечері до Києва приїхав Чиж і взяв на себе виклопотати дозвіл. Помічником прокурора судової палати був колишній, ще з університету, його знайомий, і Чиж пообіцяв Марині рівно о десятій ранку вже бути в його приймальній.
Постукали в двері. Несподівано на порозі з'явився Чиж.
— Ну, як? — запитав Коцюбинський. Він чекав, що й на цей раз Чиж відповість якимось брутальним дотепом на адресу судової палати. Але той мовчки поринув у крісло, не розправляв своїх вусів, не нахмурював брів. Нижня щелепа в нього безпорадне одвисла, наче в хворого, а спідня губа тремтіла.
— Що трапилось? — І Михайло Михайлович звівся з крісла.
— Сьогодні вранці її повішено…
Чиж витер хусткою вологі очі. Михайло Михайлович застиг на місці. Він не міг вимовити й слова. Потім мовчки підійшов до стола і налив з карафи склянку води.
— Звідки ви взнали?
— У помічника прокурора… Він мені, як знайомому, навіть признався, що з обовязку сам був присутній при страті. Здається, він ще й сам під враженням…
— Він розповідав вам про страту?
— Занадто мало… Казав, що з ешафота вона пообіцяла, що за неї їх усіх скоро вішатимуть.
Перші хвилини Михайло Михайлович не міг опанувати себе. Обидва сиділи приголомшені. Потім Чиж схопився з крісла.
— Чортові собаки!.. Вони хоч із шибениці таки почули правду… Так і буде — живуть, як пси, і подохнуть, як пси…
Марина ще не знала. Вирішили привезти її сюди. Чиж поїхав по неї.
Михайло Михайлович залишився сам. Служниця покликала його снідати. Він з сумним виразом махнув рукою і відмовився. Ходив по кімнаті, засунувши руки в кишені, і не знав, за що взятися. Потім почув у передпокої шум. Хтось голосно питався про нього, і через мить перед ним у кімнаті стояв чернігівський фабрикант Хоменко. Було помітно, що він перед цим добре і весело поснідав і був у прекрасному гуморі.
— А я вас шукаю, Михаиле Михайловичу, я шукаю… Як це до речі, що ви в Києві… Нарешті довідався і зразу до вас… Хотів і шуряка з собою взяти, але знаю, що ви його не любите ще з чернігівської зустрічі… І справді, він такий… ну, просто антигромадський буржуй…
Чисто поголений, в новому, зовсім неприпасовяному на нього костюмі, з пучечком конвалій у петельці, Хоменко мав урочистий і упевнений вигляд. Він безцеремонне вмостився за стіл і продовжував:
— Приїхав до Киева у справах… Військовий округ здав мені велике замовлення. Тепер мої фабрики працюватимуть у дві зміни. Солдатик без махорочки кроку не ступить… Нехай собі Стамболі для панів ароматні сорти постачає, а Хоменко дає мужикові, народові куриво… Хмелівка — перший сорт!.. Так ось: чому не використати нагоди?.. Захопив із собою свій рукопис.
Він вийняв і поклав на стіл невеличкого зошита.
— Довго працював… Скільки тут мого поту і труда! Як вам заголовок до вподоби? Це вже остаточний:
«Про невичерпні скарби пестливих форм в українському язиці». Українському суспільству буде корисна така праця.— Він підвів голову і побачив перед собою обличчя Коцюбинського, розпалене гнівом.
— Пане,— говорив, наче відрубував слова, той,— на біса мені ваше писання… Суспільству легше дихатиметься, коли воно позбудеться ваших послуг… Краще буде, коли ви і мені і всьому суспільству дасте спокій.
Блідий, переляканий фабрикант позадкував з кімнати, тримаючи поперед себе обома тремтячими руками свій зошит.
VI. ПОЛОНИНИ
З Києва він повернувся, конденсуючи в своєму настрої темні враження від рішучих лікарських діагнозів, від жахливої загибелі Надії Загірної, від обивательських сварок і морального розгардіяшу в таборі знайомих діячів. Він майже радів, що прожив життя не серед них, а на одшибі, чернігівським затворником. До всього цього домішувалось неприємне враження від критики. Деякі українські критики, пишучи про нього, свідомо перекручували зміст його творів. Давно вийшли переклади оповідань російською мовою, проте й досі критика обмежувалась хоч і схвальними, але поверховими, загальними зауваженнями. Лише Горький захоплювався його творами і щиро висловлював свої враження авторові особисто під час перебування його на Капрі та в листах. Він радив поспішати з дальшим виданням його творів у російських перекладах.
Чикаленко, прочитавши рукопис другої частини «Fata morgana», говорив авторові, що такі типи, як Марко Гуща, справлять тяжке враження на їх спільного друга Володимира Леонтовича, бо його маєток в дев'ятсот п'ятому році і пізніше селяни громили не раз і тому картина розправи селян з панами навряд чи буде йому до вподоби. Про своє враження від другої частини повісті він не сказав нічого певного, та Михайло Михайлович розумів. що й Чикаленкові, власнику двох маєтків на Україні, не буде приємно від його повісті. Чого ж вони хочуть від нього? Може, писання для їх доброго панського самопочуття?