До того ж Якубович щось особливо старанно бреше всім на острові, що він найближчий приятель Коцюбинського і що письменник, мовляв, постійно вдається до нього за порадами тощо… Михайло Михайлович нічого не розумів: адже він у Чернігові жодного разу не приймав у себе Якубовича і взагалі ніколи з ним поприятельському не розмовляв.
Але не встигає він закінчити своєї думки, як гучний стукіт у двері підіймає його з крісла.
До кімнати заходять — в котрий уже раз — все ті ж самі дві дами, що ніяк не наважаться покинути острів без чоловіків, а чоловіки ніяк не зберуться приїхати.
Щоправда, дами симпатичні і винятково лагідні. Одна занадто мовчазна, любить читати вірші. Друга — щебетуха й добрячка. Вони принесли Коцюбинському оригінальний букет з перших розквітлих гілочок персиків і морелів і закликають його йти гуляти. За квіти Михайло Михайлович дякує, а від прогулянки відмовляється.
— Нема часу, треба працювати… Але жінки не зважають: вони чують від нього подібну відповідь щоразу.
— Михаиле Михайловичу, — умовляє одна з дам,— ми ж для вашої користі, а не для своєї розваги. Пан Якубович нас чекатиме по дорозі, підемо блукати, може, захочемо поїхати на Анакапрі… Будемо шукати звідти в сивій далечині затканий імлою Везувій. Пан Якубович навіть уже знайшов чоловіка, що нас в Анакапрі доставить, одного єврея. Хоч він і не любить їх, але ж дешево…
Здивований Коцюбинський широко розкрив очі.
— Чому ви дивуєтеся?
— Це так вам, — відповів Коцюбинський, — пан Якубович розповідав про свої погляди?
— Але що вам не до вподоби?
— Несподіване для мене юдофобство Якубовича… Балакуча дама підходила до справи по-своєму.
— А пан Якубович людина смілива й одверта, він нам багато говорив на цю тему.
— Про що?
— Та все про те ж… Він вважає корисним обмеження євреїв у правах щодо культури, житла, придбання нерухомої власності і тому подібного. Він розповідав, що говорив про це й з паном Пєшковим… Просто висловив йому щиро свій погляд на речі… А ви з ним не згодні?
Коцюбинський сидів мовчки, наче вражений важкою звісткою, підперши рукою голову.
— Та що з вами? От бачите, а ви не шкодуєте самого себе… Боїтеся й на годину покинути свій кабінет.
— Мені треба бути незабаром у Горького…
— Ну, то ви б зразу й сказали… Хіба ми не розуміємо… Але обіцяйте після того якось присвятити й нам певний час… задля своєї ж користі.
Михайло Михайлович не заперечував. Дами, мило всміхаючись, з шумними обіцянками не забувати про нього, пішли.
Коцюбинський довго ще сидів у задумі. Він знав Якубовича і був певен, що він даремно не буде розпатякувати. Коли й справді він демонстрував у Горького свої чорносотенні переконання, то з якою метою він це робив? Адже він напевне знав, що за це до нього не поставляться тут прихильно.
Темне все було, незрозуміле… Можливо, навколо нього провадились якісь інтриги, що їх цупкі щупальці досягали аж сюди, за моря…
По обіді знову читали на балконі газети. Михайло Михайлович ждав, що Горький обов'язково розповість йому про дурні розмови Якубовича. Та він, як і завжди, ділився враженнями від свіжих газет з Росії і нічого не казав про Якубовича. Коли Коцюбинський похвалився, що дістав з дому листа з родинною фотографією, Олексій Максимович попросив показати, потім заховав картку до кишені піджака і рішуче сказав:
— І не думайте вимагати — назад не поверну… І справді не повернув, залишив для себе, а дітям Михайла Михайловича почав готувати подарунок до дня виїзду Коцюбинського з Капрі. А такий день швидко наближався.
Хотілось Михайлові Михайловичу бодай останній місяць побувати на самоті, без гостей. Хотілось попрацювати. І справді, один по одному гості на весну покидали Капрі. Якубович, який, мабуть, відчув холодне ставлення до нього Коцюбинського, теж вирішив їхати раніше, ніж передбачав. І, нарешті, на велику радість Михайла Михайловича, поїхав, холодно подякувавши за прийом. Одного вечора навіть обидві знайомі дами з сльозами на своїх чудесних, лагідних і щирих очах прийшли прощатися. Вони принесли в його кімнату останній букет і останню скаргу на своїх міфічних чоловіків, що так і не приїхали, їх пароплав відходив рано-вранці.
А весна була в буйному розквіті. Цвіли морелі, абрикоси, черешні. На острів наступала, як казково-барвиста вулканічна лава, непереможна сила квітів. Острів потопав у невидимій людському оку хмарі пахощів. Було неможливо залишатися в кімнагі. Михайло Михайлович цілими днями блукав по острову, часто разом з Олексієм Максимовичем чи й цілою родиною Пєшкових.
Він засмалився, поздоровшав. Мав прекрасний сонячний настрій, тільки сумував за Україною. Зустрівши розквітлі рожі, що виглядали з-за кам'яної стіни одного селянського двору, він голосно, але з сумною нотою в голосі, привітався:
— Здоровенькі були! І навіть зняв бриля. Мальви були українські.
— Заздрю, багато разів вам заздрю, Михаиле Михайловичу,— промовляв Горький,— незабаром будете в себе, на Україні… Колись я її теж виходив по всіх вітрах… Залюбки і тепер би ходив по полтавських хуторах або в степах катеринославських, херсонських, в Приазов'ї… Чудесна ваша Україна, я її люблю.
Коцюбинський раптом вирішив розпитатися, з'ясувати, нарешті, нез'ясоване вчасно питання.
— Олексію Максимовичу, хочу у вас прямо спитати: якої ви думки про пана Якубовича, мого земляка?
— А що там говорити, — одмахнувся рукою Олексій Максимович,— я сам чоловік поганий, погано й про людей думаю… Не до серця мені цей Якубович. З самого першого разу, тільки побачив — так і вирішив: людина мізерних якостей. Справдилося. Він мені про євреїв нісенітницю верз, потім про російську інтелігенцію… Мовляв, кожен російський інтелігент, хоч трошки, хоч в мінімальній дозі шовініст… Чорт знає, що розпатякував. Приятелем вашим рекомендується, а спитав я дещо про ваші книжки, то й виявилося, то він не тільки нічого вашого не читав, але й до ладу не знає, що саме ви написали .. Розповідає мені про якусь вашу повість і — чую — дурниці… «Що за повість?» — питаю. Він дає назву, якої у вас зроду не було, а повість написав Франко і давно вже… От тобі, думаю, і приятель… Не дай боже їх мати… У мене теж подібні є…
І Олексій Максимович, злегка всміхаючись, розповів про багатьох відомих йому людей, що називали себе поклонниками його таланту, а його творів зовсім не читали.
— Смішні, Михаиле Михайловичу, і порожні люди… І вони йшли далі, розглядаючи знайомі, немов відроджені весною місця.
Було чудесно на острові. І працювалося легко, і сил набиралося чимало. Тепер уже менше турбували знайомі туристи земляки. Сезон ще не розпочинався. А проте гості не прибували. Якийсь українець, з Києва, раптом з'явився на острові і, звичайно, завітав до Коцюбинського. Довелося навіть зробити з ним кілька прогулянок по острову.
Олексій Максимович під час обіду жартував:
— Напевне, й цей ваш земляк, Михаиле Михайловичу, або великий поміщик, або якийсь акціонер, або просто багач. Скільки їх у вас, на Україні…
— Можливо, — відповів Михайло Михайлович. Він посоромився чомусь признатися, що новий гість був і справді мільйонер, який перебував зиму в Єгипті і тепер, не поспішаючи, повертався до Росії.
Тепер Михайло Михайлович щодня багато гуляв. Ці прогулянки його виснажували.
Іноді його опановував якийсь особливий настрій. Він поривався вперед і його неможливо було спинити. В такі дні він робив пішки важкі подорожі вгору на Анакапрі, Монте-Тіберіо, на Пунта Трагара, до Тарагліонів… Вузенькими крутими страдетами видряпувався вгору на кілька сот метрів з юнацькою вправністю, хоч і хапався потім за груди.
Часто виймав невеличкий альбом і змальовував листки якоїсь рослини, що правили колись за зразки для візерунків античного іонійського капітеля, або якийсь пейзаж.
Гості роз'їхались. Лагодився в дорогу й Коцюбинський. Гроші з дому все не надходили. Він турбувався й не знав, як улаштує справу.
Олексій Максимович виїздив на кілька днів до сина.