А в збудженій уяві, в синьому гірському тумані, вимальовується повість про казкові карпатські полонини І вершини, про плем'я красенів-легінів, приречених на вимирання… Він віддав цьому три літа і, можливо, здоров'я, і не знає тепер, чи випаде йому щастя завершити свій задум.
Скільки б він міг дати людям!
Серед принесених книжок натрапляє на Чарлза Дарвіна. Гортаючи знайомі сторінки, згадує давно прочитане, вивчене. І раптом руки його тремтять. Він підводиться, Перемагаючи несподівано збуджений пульс серця, він ще і ще раз читає непомічені ним колись, замолоду, слова великого мислителя і великого знавця життя:
«Коли б мені довелося вдруге пережити своє життя, я б постановив собі за правило читати поетичні твори і слухати музику хоч раз на тиждень — таким чином, частини мого мозку, тепер атрофовані, зберегли б свою живучість. Втрата цих смаків являє втрату певної частки щастя».
Ось про що шкодує великий вчений на порозі своєї могили!.. Як же не шкодувати за життям йому, людині, що все своє життя і все своє щастя бачить у поезії і ось тут переконується, що досягла тільки брами до цього… І Коцюбинському здається: коли б не існувала для нього поезія, він би не шкодував за життям.
А смерть щодня нагадує про себе. В листопаді помер Микола Лисенко. Коцюбинський довідується про це того ж дня. Тут, у клініці, його інформують про громадське життя швидше й повніше, ніж де.
Чернігівський приятель Чиж тепер заради Коцюбинського часто приїздить до Києва. Годинами пересиджує на Бібіковському бульварі, щоб тільки дочекатись, коли почнеться година відвідування хворих у клініці. Цього разу він не чекає, а крадеться не помічений ніким до свого друга зранку, коли Михайло Михайлович ще тільки закінчує сніданок.
На обличчі Чижа він читає: щось трапилось… Він запитливо дивиться на свого приятеля. Але той, як завжди, важко сідає в крісло під стіною, глибоко поринаючи в нього. Коцюбинський боїться, що він зараз розтягне свої довжелезні вуса і за звичкою скаже якісь масні, непристойні слова. Тепер це було б не до речі. Але Чиж мовчить, похилившись. Щось перемогло цю людину, і вона не в силі підняти очі на свого хворого друга, щоб пошкодувати його і не смутити без потреби.
— Ну, що ж у нас трапилося, друже?
Та Чиж мовчить. Він боїться вразити Коцюбинського.
І той уже знає, що трапилось якесь страшне, велике нещастя. Сталася якась катастрофа для їх обох, для всіх близьких їм людей. Все вміє прочитати він на мовчазному обличчі свого друга… Ще зовсім недавно ховали Карпенка-Карого. Смерть косить найвидатнішнх людей батьківщини. Десь у селі, з голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув молодий талант горя і селянських гірких сліз — Архип Тесленко. Мучився хворобою, день у день чекаючи кінця, Іван Франко. Десь у південних краях загибало, не в силі перемогти свою недугу, трагічне серце мужньої Лесі Українки. Хто з них?
— Хто? — раптом тихо і суворо питає він,
— Микола Віталійович…
— Коли?
— Сьогодні… Газети ще не встигли оповістити. Але Коцюбинський уже відкинув ковдру. Тепер він сидить на ліжку, звісивши босі ноги. Легкий візочок із сніданком відштовхнуто на середину палати. Чиж помічає, що ноги Коцюбинського — набряклі, опухлі, хворобливо синього відтінку. Він хоче допомогти хворому взяти пантофлі, що стоять тут же, але, вражений, знову сідає на стілець… Коцюбинський беззвучно плаче. Сльози скочуються з його запалених блискучо-чорних очей по схудлому, хворобливому обличчі. Він не стримує їх, не робить спроби, як бувало завжди, знайти десь у кишені хустку… Він нагадує зараз велику дитину, яку тяжко і незаслужено скривдили. Він, ще пильно стежить, по чиїх трупах довкола нього ступає смерть, в цю хвилину плаче по всіх, на чиї плечі ось зовсім, здається, недавно смерть поклала свою жахливу руку.
Коли клінічний фельдшер і Чиж заспокоюють хворого, вкладають його знову в ліжко, він тільки шепче:
— Втратити таку людину! Втратити таку людинуї Втратити таку людину!..
Цей день важкий, на диво довгий. Відвідувачі трохи розважають. Але у вікно видко клапоть сірого, тужливого неба, і на серці тужно і важко, і здається, що друзі, -які сидять поряд, у палаті, десь далеко-далеко, звідки глухо, немов тривожний шум натовпу, ледве чутно долітає їх голос…
Минає кілька днів, і серед купки листів він знаходить лист від Горького. Як вчасно завжди приходять ці листи! З них він немов черпає для себе нову життьову снагу в хвилини і дні розпачу та знесилення.
«Смерть Лисенка розумію як величезну втрату, але, читаючи опис його похорону, відчуваю якесь тремтіння радості в серці: як любить народ свою людину! І ясно відчуваєш, що народ зрозумів велич її праці. Прекрасна і смерть, коли вона веде за собою таке збуджене життя, такий полум'яний розквіт почуття любові до покійного».
Так, народ зрозумів велич його праці… Це найбільша радість митця!
Вечорами, коли розійдуться відвідувачі і він відпочине від довгих, часто хвилюючих розмов, раз у раз приходять до нього думи. Вони не можуть не приходити, бо від розмов, від принесених йому новин залишається сила вражень, розпалюється прагнення взятися швидко за перо.
Він жадібно збирає відомості про різні події. Цей рік багатий на них. Після квітневих подій на Лені Росія підіймалася знову, як після кошмарного сну. В Кронштадті судили шістдесят двох матросів за участь у революційній організації. В Туркестані повстали сапери і скарано було п'ятнадцять солдатів, а понад сотню заслано на каторгу. Розгін третьої Державної думи і виборча кампанія перед четвертою. Численні страйки протесту в Петербурзі проти позбавлення робітників права участі у виборах, страйки по всій Росії проти смертних присудів севастопольським матросам. Підіймався голос народу.
Ще до лікарні Коцюбинському пощастило прочитати один з номерів «Соціал-демократа». Він пам'ятає висловлені там думки: ленський розстріл став приводом для переходу революційного настрою мас у революційне піднесення.
В серце Михайла Михайловича закрадається тривога. З часу, як повесні повернувся він з Капрі, вона не дає йому спокою. Росія знову вирує, десь гуркотять громи,— бути грозі… Тривога за свій народ опановує його. Він бачить: дехто з видатних земляків не помічає нічого, його поплічники не поспішають… Вони прислухаються зовсім не до того, чого прагне народ. На його звернення мляво хитають головами. Він шукає, що б можна було придумати. І, здається, знаходить. Він удається до Горького, просить його пояснити всім,— широко, всенародно,— чого прагне передова російська інтелігенція. Він хоче, щоб і всі переконались в тому, чого певен він.
Олексій Максимович на далекій чужині стежить за кожним голосом, за кожним словом з Росії, йому й самому тривожно. І ось у відповідь на прохання Коцюбинського він пише до «Украинской жизни» статтю «О русской интеллигенции в национальных вопросах». За неї вислухує лайку і істеричні зойки великодержавних шовіністів.
Самотній у палаті, він почуває себе не самотнім на світі. Йому лише хочеться швидше одужати, щоб знову вирватись на волю, в світ…
А тимчасом одужання його посувається мляво. Головне — нічого сталого. То почуває себе краще, то настає раптове погіршення. Ліки для серця допомагають йому. Але ж не слід привчати до них серце. Лікарі починають утримуватись від них.
Тоді буває дуже тяжко. Десятки хвороб міцно вхопилися за організм Коцюбинського. Він страждає вже не тільки на складний порок серця з міокардитом. У нього болить горло, у нього різке порушення кровообігу, біль за вухами, а від уживання каломелю не перестають боліти зуби і в роті все спухло, сочиться кров, рот — суцільна рана… Професор раптом виявив у нього плеврит з лівого боку. Лікують плеврит. Другого дня встановлюють ще й розлиття жовчі. А можливо, і в шлунку якась інфекція. Болить голова, болить печінка. Через біль зубів він не може їсти. На довершення всього — безсоння, що мучить його вже роками, що знайоме йому ще замолоду.
Його оглядає Образцов. І Михайло Михайлович чує, як він говорить лікарям:
— Нарешті, здається, є натяк на поліпшення…