Але хворий розуміє: ці слова сказані для того, щоб потішити безнадійно хворого. І він думає: кепсько, якщо лікар вживає таких засобів. Іноді йому підпирає в грудях, страшний біль пронизує тіло. Він метається і кричить від болю. Минає півгодини. Біль припиняється. Йому легшає. Він лежить розбитий, втомлений, без сну і думок.
Але мусить же прийти полегшення!.. І воно приходить. Знову вдаються до серцевих ліків. Він немов повертається до життя. Біль уже менше непокоїть. Потроху регулярно спить. Приходить кращий знавець серця доцент Стражеско. Він слухає серце хворого, пульс… На його обличчі задоволення. Він хвалить серце хворого і обіцяє Коцюбинському дозволити незабаром трохи сидіти в ліжку.
А проте лікарі не були впевнені в сталому поліпшенні стану хворого. Не було підстав розраховувати на тривале відновлення нормального кровообігу. Серцеві припадки завжди починалися несподівано.
Та хворий уже бадьорішає. Все це йому набридло. Нишком від лікарів він підводиться на ліжку і дозволяє собі посидіти цілих півгодини!.. В його руках — записна книжка. Крила його фантазії знову міцнішають.
Заходить відвідати знайомий професор, і Михайло Михайлович викладає йому глибокі, яскраві думки про людину, що самітно вмирає в госпіталі, намагається боротися з агонією і — головне — сама. Ніхто не приходить, щоб її розрадити, полегшити її конання. Це — він не про себе. Це фантазія. Це звичка людини постійно думати, дивлячись на кінчик свого пера.
Тепер він — як над міру чутлива фотопластинка, що готова відбити все довкола, навіть те, чого ніколи не побачить звичайне людське око. Але в цих чотирьох стінах немає вражень. Він почуває себе бідним на враження і щиро признається в цьому своїй Марині.
В ці дні в нього прокидається до неї особлива, незвичайна ніжність. Він мріє про її приїзд до Києва… Хоч на одну годину побачити її в себе тут, наговоритися, бо скільки вже місяців вони не мали цього маленького щастя. Але все це майже неможливо. І він пише їй листи, часто, з трудом, лежачи в ліжку. Листи до неї носить на пошту клінічний фельдшер Гурій Микитович. Для неї, для свого почуття він добирає слова, які не вживалися між ними за всі вісім років їх дружби. Може, в цих листах — частина його творчого почуття?..
І в них він уже не тяжко хвора, майже п'ятдесятирічна людина, що виборює собі в життя бодай раховані дні. Він — ніжний, палкий друг і коханець, щиро відданий своїй подрузі.
І він спішить закінчити тут, у хвилини самотності, свою лебедину поему про сонце, море, кохання… Воля, казкове море, образ коханої хвилюють, зачаровують ув'язненого й закутого сонцепоклонника. Тяжко бути непевним завтрашнього дня. А він не знає, чи пощастить закінчити «На острові»… Пароплав відпливає і з ним — вона, незнайома красуня з очима-фіалками… Женуть угору свої передсмертні стріли агави, що немов спали перед цим багато років. Завтра розквітнуть вони пишно, щоб потім погаснути назавжди… Кохана недосяжна, як недосяжне його щастя.
І коли друзі майже силоміць забирають в нього незакінчений ще рукопис, він, не вагаючись, дописує: Ave, mare, morituri te salutant[3].
Вчора вперше засідала нова Державна дума. Коцюбинський нетерпляче жде години відвідування хворих у клініці. Про що говорять сьогодні в Росії?
Рівно о третій з'являється Чиж. Він приносить нові газети і коробку мармеладу. Михайло Михайлович, ніяковіючії, дякує.
— Ну, що чути в місті?
Чиж поринає в крісло і крутить рукою вус. В Коцюбинського добрий настрій, і він радо пробачить приятелеві його непристойний анекдот. Але не встигає Чиж розкрити рота, як до палати вривається Граблянський.
— Як, ви вже тут?! — здивовано і розчаровано гукає він до Чижа.
Він хотів перший прийти до Коцюбинського. Поки Чиж вигадує для Граблянського міцну репліку, той захоплено вигукує, вимахуючи газетами:
— Читали?.. Це ж майже наша перемога!.. Чиж насторожується. Його дошкульний дотеп не злітає з уст. А Граблянський уже не зважає ні на що.
— Ви ж лише уявіть: нащадок святого Афанасія Лубенського — голова Державної думи!.. Родзянки — старовинні козацькі полковники!.. Василь Іванович Родзянко, сотник хорольський, підписував чолобитну Павла Полуботка, був наказним миргородським полковником. Був у шведському полоні цілих сім літ, за що й дістав від Данила Апостола нагороду селами і людьми. А Михайло Петрович Родзинко у війнах проти Наполеона був ад'ютантом у Коновніцина, потім полковником гусарського принца Оранського полку, був і командиром Лубенського гусарського полку, потім дістав чин генерал-майора… Тепер Михайло Володимирович Родзянко — голова четвертої Думи!..
— Але ж цей нащадок святого Афанасія Лубенського був головою й третьої Думи… — нервуючись, спиняє його красномовство Коцюбинський.
— Був, то що ж?.. Це ж один із старовинних українських родів. Що ви маєте на увазі?
— Просто я згадав, що третя Дума схвалила столипінський закон про відруби. Куркулі радіють… Навряд чи зробить що й тепер Родзянко для народу. Хіба що схвалить новий закон, ще дошкульніший за той…
Граблянський запаморочено дивиться па Коцюбинського, потім повертається до Чижа, але й на обличчі того не знаходить співчуття. Він одну мить думає і знову раптом вигукує:
— О!.. Мені ж іще в десять місць треба встигнути сьогодні. Коли я встигну!.. Бувайте, бувайте… Вибачте, що не маю змоги залишатись довше…
Він біжить і зникає за дверима.
— Старовинний український йолоп! — промовляє нарешті Чиж і присувається з кріслом до Коцюбинського. що сміється й хитає головою.
— Який настрій? — питає Коцюбинський.— Маємо ж уже Думу, маємо мало не родича головою Думи…
— Народ хвилюється. В Петербурзі демонстрації і страйки… Незабаром будуть докладні відомості.
— А в Києві?
— Теж незадоволення й обурення… Тільки «Киевлянин» захлинається в дифірамбах. Революційний настрій підіймається і тут. Вчора ввечері в кав'ярні на Подолі я несподівано зустрів Камищука.
— Григорія?.. — підхопився Михайло Михайлович.— Де? Коли? Ви його ще побачите?..
— Чого він приїхав до Києва — не знаю… Він не сказав. Звичайно, його відрядили сюди з якимось завданням. Не міг я його розпитувати. Він каже, що назрівають великі події. Сам настроєний по-бойовому, когось чекає, кудись має їхати… Все це — в секреті, все партійні завдання. Він міг говорити зі мною яких сім-вісім хвилин. Допитувався про Надію — чи не дозволено було поховати її десь на кладовищі… Я розповів йому про вас і сказав, що ви знаєте деякі подробиці про її страту. Він схопив мене за руку і домігся, щоб я влаштував йому зустріч з вами. Він взагалі хоче бачити вас…
Михайло Михайлович хвилюється.
— Треба негайно… сьогодні ж або завтра влаштувати нам побачення.
— Сьогодні не можна: він тільки ввечері дзвонитиме мені до готелю, щоб запитати про вашу згоду. Адже він живе нелегально, бачитися з ним може бути й небезпечно.
— Нісенітниця… Хай приходить завтра в прийомні години, а я вживу заходів, щоб до мене ніхто більше не приходив. Скільки я вже думаю про нього…
Але Григорій Камищук не прийшов. Даремно цілих три години нетерпляче ждав його Михайло Михайлович. Чекання нервувало його, перевтомило.
Другого дня приходив Чиж. Він повідомив, що Григорій телефоном зв'язався з ним і таки мав зустрітися вчора з Коцюбинським.
Приємні звістки чергуються з неприємними, добрий настрій змінюється на сум, повільне одужання затьмарюється частим і різким погіршенням. А загалом усе це до болю набридле, важке… Пора вже кидати палату. Давно впала зима і, після листопадового півмороку, кімнату заповнює м'яке заспокоююче світло від снігу надворі.
Марина повідомила, що хоче приїхати на день до Києва, зустрітися. І ось його мрія про зустріч з нею немов здійснюється. Листовно умовились про число. Доктор Рафієв дозволив для нього прийом гостя навіть не в години загального відвідування хворих. Про це були попереджені деякі службовці клініки. Всі знали, що до Коцюбинського хтось приїде.