Коцюбинський пішов під парканом, шукаючи виходу. Він продирався крізь чагарник у глухому кутку саду і раптом почув притишене гарчання псів. Схоже було, що вони пожирали якусь їжу і, давлячись шматками, глухо гарчали. Михайло Михайлович хотів повернути вбік, але цікавість перемогла. Він пройшов ще кілька кроків уперед, до останніх кущів глоду і бузини. Обережно .розгорнув руками густі гілки і спинився вражений.
За кілька кроків перед ним, у невеличкій по площі високій загорожі, стояв пан Красовський серед зграї великих зголоднілих псів. Лакей тримав високо на плечі лозового кошика і подавав панові шматки сирого м'яса і кістки. Красовський спритно намацував шматки і розкидав на різні боки. З десяток псів, що кожен з них був не менший за середнього вовка, підстрибували за шматком, гризлись і впиналися один одному в горлянку; відскочивши вбік, давились м'ясом і потім знову скажено кидалися в гурт.
На піднятому обличчі Красовського, осяяному сонцем, грала усмішка.
Коцюбинський пустив з рук гілки чагарника, і видовище зникло. Тільки глуха метушня і гарчання псів переслідували його.
Залишатися тут довше було важко. Він поспішав. Треба було знайти Чикаленка й тікати, тікати з цієї божевільні.
Біля газонів його спинив садівник.
— Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то — щоб знали — уночі краще не виходити з будинку…
— А то чому?
— В садибу випускають псів… То гірше за вовків…
— Розумію… дякую…
І Михайло Михайлович пішов до веранди. Але Чикаленка в домі не знайшов. Той уже прокинувся і вийшов собі поблукати по садибі. Михайло Михайлович трохи почекав його і поволі пішов на розшуки.
Йому не пощастило: він знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з Красовським на лаві в саду,
— Спека минула, нам би слід їхати, — сказав Коцюбинський.
Чикаленко на знак згоди тільки мовчки кивнув головою, щоб не спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського і говорив собі далі:
— Іоанн Богослов на острові Патмосі бачив чудесні марева, в яких повинні ми вбачати божественне начало, руку провидіння, що підняла завісу над історією, по якій дано людству плутатися тисячоліттями. Ніхто не знає — сьогодні, чи завтра, чи через тисячу літ почнеться нова ера, яку в апокаліпсисі і названо царством Христа. А перед цим буде вік темноти і бунтарства людського духу. Хто доведе, що вік цей не розпочався… І в чому сьогодні наш порятунок? Розум людський сьогодні неспокійний і борсається між абсолютною покорою і сатанинським повстанням… Коли ж ждати загибелі — вдень чи вночі, коли спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мічених Христовою печаткою?.. Ніхто не знає, ніхто не скаже… — Він на одну мить спинився.
Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, і вони, не чекаючи кінця мови Красовського, почали прощатись. Красовський стривожився, заметушився, але затримувати не зважився.
— Надходить вечір, пора, — промовив Михайло Михайлович і пошкодував, що сказав: він помітив, як раптом притих Красовський. При згадці про вечір з обличчя його зникла усмішка і на все ще піднесене обличчя лягли тіні суму й покори.
Біля фаетона Михайла Михайловича чекав садівник з букетом чудових, рідких у цих краях квітів.
— Що це? — запитав Чикаленко.
— Це, — Коцюбинський хвилину подумав і з притиском на кожному слові продовжував, — поміщика Красовського химера…
Але фаетон уже котився рівною вкоченою дорогою, і вечір перетинав їм шлях.
Обидва мовчали. Ще не розвіялись важкі враження сумної гостини.
Хотілося Михайлові Михайловичу висловити своєму приятелеві думку, що все не покидала його: отже, поміщик Красовський уже не вірить людям і тому боронити своє життя довіряє тільки звірам. Але не сказав цього Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурні роки і не палили селяни, але хто знає, як він зумів тоді врятувати своє майно і життя.
З півдороги проїхали риссю, потім коні пішли повільним кроком. Додому було недалеко і не було потреби поспішати. В темряві обабіч дороги лисніли мовчазні ниви, зрідка кашляв кучер та часом кричав спросоння сполоханий перепел.
Чикаленко всю дорогу над чимсь міркував і, нарешті, промовив:
— Непокоїть мене «Рада»…
— А що саме?
— Інтриги навколо газети, недовір'я до неї, нападки… Я розумію — партійна боротьба! — але ж «Рада» ніколи не була вузькопартійною газетою. Ми даємо притулок усім українцям, та до нас ідуть далеко не всі, не всі прагнуть співробітництва з нами. А хіба публіка цього не відчуває? І вона теж починає з недовірою ставитись до нас, та ви й самі це знаєте.
Коцюбинський слухав мовчки. Чикаленко продовжував:
— Та як інакше публіці дивитися на нас, коли найпопулярніші люди, в авторитет яких вона вірить, покидають нас, не хочуть працювати з нами…
В темряві не було видно його обличчя, але Коцюбинському здавалось, що воно злегка всміхається, запобігливо і трохи по-лакейському, щоб схилити його на свій бік. Натяк Чикаленка на «когось», хто кидає їх, Коцюбинський відразу зрозумів, та той і не думав особливо маскувати зміст своїх думок.
— Ось і ви, Михаиле Михайловичу, покидаєте нас… Все обіцяєте і слова свого не додержуєте…
— Що я можу зробити?
— Багато, дуже багато. Коли б читач у нашій газеті бачив ваше ім'я, він з більшим довір'ям ставився б до нас. Ви вперто не хочете нам нічого давати. Свого часу ми пропонували вам стати за редактора — ви відмовились…
— Але ж моє редагування вашої газети тільки завдало б шкоди її лояльності. До того ж я не міг покинути роботу в земстві, якщо ви пам'ятаєте.
— Чудово пам'ятаю — це не так давно було. Ви поставили питання так: коли статистичне бюро чернігівського земства, де ви працюєте, буде ліквідоване, то ви тоді зможете погодитися на нашу пропозицію… Коли ж ці то не погодитесь… Статбюро при губернському земстві не було ліквідоване, і ми залишились без вас:.. Але ж, Михаиле Михайловичу, прошу вас не гніватися, хіба ж ви з належною пошаною поставились до нашої пропозиції, коли відразу ж у своїх умовах віддали перевагу роботі в земстві, тій роботі, яка вам, судячи з ваших же слів, давно вже остобісіла. Та ми не пам'ятаємо про це… Зараз ми хочемо, щоб ви друкувались у нас, щоб люди бачили, що ви не проти нас.
Коцюбинський був Чикаленковим гостем, і з боку господаря було не зовсім тактовно викликати його на подібні розмови. Але не про це думав Коцюбинський. його давно вже тривожило інше. Він і справді не бажав виступати у «Раді» і в деяких київських журналах. Але скрізь тут працювали люди, серед яких були й такі, що називали себе його товаришами. Вони допомагали в його важкому житті, шанували в ньому визначного письменника. З ними він був зв'язаний в минулому спільною роботою. Здається, вони мали право ставити перед ним такі запитання, які ось поставлені допіру одним з його знайомих.
Та треба було виправдуватись, і він відповів:
— Але ж, розумієте, умови мого життя не дають мені змоги працювати… Де ж узяти часу для творчої праці?
Так писав він і в своїх листах до цих людей. Але в Чикаленка, певне, все було заздалегідь обмірковано.
— Часу, звичайно, вам бракує — в цьому ми не сумніваємось. Але ж за останні два роки ви детно написали і друкували в різних органах — від галицьких до петербурзьких. Могли б написати й для нас, адже ми й територіально ближчі до вас…
Але Коцюбинський мовчав, і тоді Чикаленко, боячися, щоб він не образився і не сказав нічого різкого, шо потім негарно позначилось би на їх стосунках, дипломатично перейшов на інші теми.
Так і залишилась ця розмова недокінчєною.
З долини раптом постала темна громада дерев і крізь гущавину парку виблиснули вогні садиби.
Внизу долина, всіяна вогнями, потопає в піснях. Тут не село, а просто величезна долина, оточена горами й перелісками. Посередині, внизу, криничка з каплицею. Це — «свята» криниця. А довкола — людний ярмарок, що миготить і блимає сотнями великих і малесеньких огнів. Цієї темної ночі видно тільки вогні і чути гомін та пісні. Люди порозкладали багаття на ніч, і кожне село стоїть біля своїх вогнищ і співає своїх пісень. Вся долина немов змагається.