Коцюбинський лежить у своїй робочій кімнаті. Біль у серці то гамується, то знову підсилюється. Хворий без успіху намагається здержати стогін. Біль змучив його. Цілими ночами не спить. В домі пригніченість і тривога. В своїй маленькій кімнаті беззвучно плаче його сліпа мати Ликера Максимівна.
Приходять приятелі, їм доводиться чекати, поки Михайло Михайлович відчує себе в силі їх прийняти. Він просить їх розповісти про що-небудь, бо сам не має сили розмовляти.
Та приятелі не знаходять слів, щоб розважити його.
— Набридло лежати — страх як!.. — знову промовляє хворий.
Скільки часу змарновано!.. Тепер би саме працювати!.. Є час, зібраний матеріал, весна!..
Він дивиться у вікно, до якого простягає свої галузки посаджена ним самим ялина. Якісь невеселі думки скували його погляд і, звертаючись до свого постійного лікаря Утевського, він тихо просить:
— Аркадію Марковичу, обіцяйте мені, коли я помру, не залишити родину мою без вашого дружнього співчуття та моральної підтримки… Особливо прошу за дітей…
Його заспокоюють.
— Михаиле Михайловичу, навіщо ці думки?.. Адже ви лише почали приймати нові ліки, скоро вам покращає й незабаром будете на ногах, будете з Болдиної гори дивитись на весну… А там і за роботу…
Він стримує стогін, прислухається до слів приятеля і лікаря. Уважно дивиться в обличчя іншим своїм товаришам. Він з надією шукає в їх погляді якогось заперечення своїх власних прогнозів. Чує згадку про роботу і не витримує, обриває слова лікаря:
— «Тіні» вже вийшли в збірнику… Ви читали? І, почувши підтвердження і схвальну оцінку, продовжував:
— Всі хвалять, всім до вподоби… Він робить паузу, притискує долоню до грудей. Перемагає біль у серці, говорить далі:
— Але ж це не все… Це тільки початок того, що я хочу сказати про них. Іван загинув у своїх рідних горах, тікаючи від житейської суєти. Він ішов на поклик свого сумління, свого серця. А коли б він не послухав його? Коли б повернувся до своєї Палагни, чи жив би він?.. Звісно, жив би. Але не він, тільки якась його частка, а решта, все інше вмерло б у ньому… І зрештою він теж би загинув…
Михайло Михайлович відпочиває й запитує в Чижа:
— До речі, ви знаєте, що кожний трудящий гуцул годує кількох чужих нероб і невільний їх збутися? Три роки я збирав матеріал про гуцульське село, про чудові гори і полонини…
— І добре… Значить, матимемо нову прекрасну повість…
Михайло Михайлович сумно хитає головою і раптом міняє розмову.
— Я люблю життя заради нього можу перетерпіти всяку муку. Та в тім і річ, що… здається, на цей раз уже кінець…
І він висловлює товаришам свою останню волю і дає останні розпорядження родині.
— Страшна річ, друзі мої, вмирати серед такої розкоші!.. — І він показав на вікно, за яким квітує весна. — Певне, це станеться незабаром… Таку красу попи тільки оскверняють своїми кадилами і алілуями… Обійдемося без них.
Наприкінці дня йому немовби трохи полегшало. Принаймні він прокинувся після короткого, немов хвилинного сну, і йому здалося, що трохи полегшало. Наче втихли його болі.
Михайло Михайлович забажав написати записку Марині. Він знав: вона мучиться, не маючи від нього й слова. Тепер уже ясно: їхній пісні кінець.
Він через силу звівся з ліжка. Здивувався, що біль не мучить його. Сів у постійне своє крісло біля робочого стола. Отак він сидів за ним тут, у Чернігові, півтора десятка років!.. Подивився на перо, що вже трохи взялося іржею. Відчув на губах солону краплину. Потім, поки в кімнаті була тиша й ніхто до кімнати не приходив, він написав записку Марині. Руки вже не корились йому, перо чіплялося за папір і бризки чорнила сідали на кривих розхитаних рядках.
Колись Марина просила, якщо він матиме намір розійтися з нею назавжди, просто сказати або написати про це. І він написав їй про це. Тепер він почуває, він певен цього, що такий момент настане незабаром, може, навіть сьогодні чи завтра… Завтра хтось із приятелів передасть цього листа.
Його здивувала тиша в домі. Мати після безсонних ночей, певне, заснула в кріслі, в своїй кімнатці. Дружина, мабуть, відпочиває в саду. Вийти б і йому в садок, полежати хвилину під яблунями, що, певне, вже почали розцвітати.
Хоч глянути!
Він тримався за одвірок і поволі ступав до вітальні. Звідти він огляне свій садок.
Хтось покинув відчиненим вікно. Коцюбинський схопився за лутки і глибоко вдихав тепле, напоєне весняними пахощами повітря. На одну мить згадав Капрі. Це було давнє, далеке, казкове…
Оддаля, на ослоні, за голим ще чагарником жовтої акації сиділа його дружина і Василевський. Ось вони підвелися. Прощаються.
Коцюбинський бачив, як Василевський довго і захоплено цілував руку Віри Іустинівни.
Михайло Михайлович спокійно зачинив вікно і поволі пішов до своєї кімнати.
Через кілька днів лікар, прийшовши зранку до Коцюбинського, помітив набряки. Це був грізний симптом. Михайлові Михайловичу не сказали про це. Але до Києва була послана тривожна телеграма.
Другого дня приїхав Стражеско. Михайло Михайлович трохи підвівся на постелі і показав тремтячою худою рукою на вікно:
— Дивіться, як гарно в природі, а я помираю… Ніщо вже мені не допоможе. Якби можна було полегшити мої останні муки.
В сім'ї на Стражеска покладали останні надії. Ликера Максимівна, спрямовуючи до нього сліпі очі, благала:
«Доктор, не кидайте нас, поки не врятуєте мого сина!..»
Михайло Михайлович хвилювався за матір.
— Бідна моя мати… Доктор, заспокойте її…
Ликера Максимівна плакала, зачинившись у своїй кімнаті.
Був останній засіб: впорскування дигалену. Але все одно становище було вже безнадійне. Ніщо вже й справді не могло врятувати хворого. Вирішили утриматись і від дигалену, щоб не завдавати без жодної потреби і без жодної надії мук хворому.
Ввечері, коли в домі не залишилось нікого з чужих, Михайло Михайлович покликав дружину.
— Віро! — сказав він і взяв її за руку. — Нелегко жилося нам. Та ми боролися і жили… Знаю: важко тобі буде з дітьми… Чи допоможуть тобі? На друзів мала надія. Треба покладатися на себе та виглядати кращих днів, нового життя, про яке ми всі мріяли…
Віра Іустинівна хвилювалась, але мужньо стримувала сльози. Видко було: вона передумала багато і їй зовсім не бракувало тепер рішучості боронити себе і дітей в горі і безталанні, які ось немов заходили до їх хати.
Коцюбинський умів читати з обличчя. Певен був: вона не розгубиться, не підкориться біді, хоч і важко їй буде з чотирма дітьми, з хворою його сестрою Лідією, з сліпою, непрацездатною матір'ю…
— Віро, — додав він тихше, — ще прошу тебе — бережи дітей од Василевського. До моїх дітей дорога йому заказана. Виховуй сама, тобі допоможе Лідія.. Ось і все.
Він затих і лежав спокійно. Віра Іустинівна зрозуміла: тепер скоро. Вона вийшла, щоб підготувати дітей…
Вночі страшний біль кидав його в ліжку. Він не в силі був стримати стогін. В страшній тривозі вся родина зустрічала день. Але й день не приніс йому полегшення.
Гасло життя людини, що над усе любила людей, що боліла болями свого народу і з ним була кожним почуттям своїм і думкою. Спадав вічний морок на ясні очі поета-сонцепоклонника.
…А від жандармського управління з Чернігова вже мчала до департаменту поліції звістка про те, що «…12 апреля 1913 года умер поднадзорный Коцюбинский».
I до книги померлих по місту за той день, під питанням: «Кто напутствовал?» записано: «Никто, не пригласили».
Труну несуть на руках. Тисячним натовпом захлинулись вулиці. Весняне сонце не розлучається з тим, хто любив і оспівав його. Гори вінків на колісницях. Нести їх на руках не дає поліція. Вона шукає між вінків червоних стрічок і ховає їх на спід колісниці. Ще цвітуть у вінках живі весняні квіти…
Плачуть, ідучи за труною, родина, знайомі, товариші… Плачуть люди, що ніколи не бачили і не знали в обличчя небіжчика. В натовпі десятки делегацій з різних міст України, з-за кордону… А між людьми сновигає поліція. І по смерті цієї людини вона має клопіт. Промови заборонено.
…З цієї гори він любив дивитись, як обступає місто весна. З далекого, в синіх димах, лісу «Святого», з вируючої Десни, з широкої луки, що й досі палає розсипами кульбаби,— звідусіль линуть на місто запашні вітри. Будять думки, тривожать серце, кличуть… Вітри і сонце справляють біля його могили танок і співають, наче легіні і молодиці біля труни гуцула: