Що було потім – Юрій Смолич

Він уже збагнув зміст подій. І він також вигукував своє запитання. Запитання про те, що має він робити з тими двома іншими живими мерцями? Але його ніхто не чув, та й не слухав.

І взагалі годі було розібратися в загальному гаморі. Сахно тільки кліпала очима. Фрази долітали до неї з різних боків – окремі, нескладні й пошматовані.

– Мотофозо! – кричав старший асистент, літній чолов’яга в окулярах і з лапатою бородою. – Мотофозо! Франкарді чи хто їх там знає, як їх іще звали, всіх цих фокусників! Це просто свинство приходити сюди з такими речами!

– Ви помиляєтесь! Ви не маєте права, колего! – нападав на нього молодий асистент. -Ви не маєте права! Ви помиляєтеся!

– Товариші! – благав доктор Івановський. – Одну хвилинку, товариші!

– Управління механізмами на віддаленні з допомогою радіо! Прекрасно! – трусив Думбадзе свого приятеля за петельки. – Це взагалі геніальний винахід! Але ж до чого тут хірургія!

– Мотофозо! Два роки тому я на власні очі бачив його в цирку! Він зараз устане й розкланяється! Це свинство! Відбирати дорогий час!..

– Ви не маєте права! Ви помиляєтесь!

– Одну хвилинку, товариші! Зараз нам усе з’ясують.

– Механізмами на віддаленні! Але ж треба розрізняти механізм від живої людини!

– Від трупа, ви хочете сказати?

– Це жива людина?

– Це труп!

– Це мотофозо! Людина-лялька з гуми і пластмаси! Пройдисвітство!

– Хвилину, товариші!

– Якщо можна управляти на віддаленні механізмами, то чому ж не можна управляти на віддаленні й людьми? Тим більше – в гіпнотичному трансі?

– Цирк! Я бачив ще одного, що ковтав живих жаб Ви й його приведете сюди?

– Але навряд, щоб на віддаленні вам пощастило управляти трупами!

– Бо це мотофозо! Не слухайте його! Він ще вміє жонглювати смолоскипами, пити гас і ходити на руках!

– Так що ж накажете робити з тими двома мертвяками, товаришу професоре? А то ще втечуть…

З великими труднощами докторові Івановському пощастило встановити сякий-такий лад. П’ятеро чи шестеро дорослих серйозних людей поводилися скандально, як нестримані й невиховані хлопчики. Вони зривалися з місць, махали руками, шарпали один одного силкувалися один одного перекричати. Докторові Івановському довелося кожного окремо зацитькувати, вмовляти і садовити на місце. Нарешті, деякий лад встановлено. Угомонився й найзапальніший старший асистент. Бурмочучи “мотофозо”, “пройдисвіти”, “цирк”, він завалився на своє місце, задихнувшись у нападі астматичного кашлю.

Тоді нарешті й професор залишив свого нового, незвичайного й надзвичайного пацієнта. Він вернувся до столу й поклав руку Сахно на плече.

– Це надзвичайно! – сказав він. – Я дуже вдячний вам, що ви прийшли саме до нас. Розповідайте. Ми нетерпляче чекаємо.

2

Ось що розповіла Сахно.

– За освітою я – агроном-товарознавець. Ці два роки, по закінченні вищої освіти, я працювала в установах сільськогосподарського експорту й мусила жити за кордоном, у Німеччині. Вільний від праці в торгпредстві час я використовувала головним чином на роботу в дослідних лабораторіях німецької сільськогосподарської академії, що мені того часу було дозволено. Мене над усе цікавить проблема штучного добрива, і я смію думати, що дечого дійшла-таки в моїх шуканнях найкращого середовища для розвою зернини пшениці та в експериментах з добором хімікалій. Якраз на завтра мені вже призначено робити про це доповідь на кафедрі угноєння в нашім сільськогосподарськім інституті. Розумієте, в основу моєї доповіді я кладу той факт, що кожна зернина, бувши перенесена в інакші кліматичні умови…

– Пробачте, – раптом перебив Сахно старший асистент професора. – Це стосується безпосередньо до того, що ви хочете розповісти нам про цього “індивіда”? – кивнув він на випростану й закам’янілу фігуру в кутку.

– Ах, пробачте! – перепросила Сахно. – Я захопилася.

– Чорт забирай! – визвірився професор на свого помічника. – Не заважайте, будь ласка, товаришці розповідати.

– Так от. Влітку цього року академія збирала широкий статистичний матеріал для одної з наукових робіт. Для збирання матеріалу було притягнуто всіх штатних робітників академії. Таким, як я, приватним науковим робітникам, що користалися з лабораторій академії, також запропонували взяти участь у збиранні матеріалу. Мене ця справа надзвичайно зацікавила, бо вона пов’язувалася з безпосереднім вивченням стану сільського господарства по різних країнах Європи, і я погодилася на пропозицію академії, вирішивши скористати для цього мою півторамісячну відпустку. Мою згоду прийнято, і я виїхала з дорученням академії до Румунії, в маєток крупного поміщика південного Буджака – доктора Вікторія Гальванеску.

Треба сказати, що самі керівники статистичного завдання, відрядивши мене в цей маєток, мало вірили, що з моєї подорожі вийде щось путнє. Про власника маєтку доктора Гальванеску, відомого знавця сільського господарства, ширилися найрізноманітніші й найекстравагантніші чутки. Говорили, що це був сміливий експериментатор, який запроваджував у своєму господарстві цікаві й рисковані досліди, що він розробив і здійснював у межах своїх володінь якусь оригінальну сільськогосподарську систему, засновану на нових раціональних способах експлуатації машин, реманенту, худоби та робочих рук. Проте нічого докладнішого про всі його експерименти й систему ніхто так і не знав, бо доктор Гальванеску жив самітно, не любив товариства, ні з ким із сусідів не знався, з науковим світом зв’язків не підтримував, а не відомих йому людей і близько не підпускав до своїх володінь. Розповідали, нібито він навіть увесь свій маєток оточив чи то високим кам’яним муром, чи то прихованим електричним дротом, зарядженим струмом високої напруги. Найбільше ж не любив цей таємничий чудар і відлюдок усяких наукових та сільськогосподарських спеціалістів, а зокрема – журналістів. Цим, казали, ніяким способом не потрапити навіть до передпокою в домі старого поміщика.

Певна річ, що такі чутки тільки розпалили мене. Я категорично вирішила їхати, а що їхала я своїм власним коштом, то керівники статистичного завдання не перечили і видали мені відповідні доручення, на випадок, коли б мені пощастило потрапити до Гальванеску.

І от я перетяла берліно-будапештським експресом Австрію, Чехію та Угорщину, пересіла на румунському кордоні на пароплав і по Дунаю обігнула цілу Румунію – аж до Галаца, Рені та Ізмаїла, де, по цей уже бік дунайського гирла, в широких буджацьких просторах Бессарабії, був таємничий маєток чудного хлібороба, справді вартий тої слави, що про нього йшла. Оригінальні способи господарювання та ведення рільництва били в очі з першого погляду. Але не про це мова – це цікаво тільки спеціалістам цієї справи.

Не знаю, чому саме, але доктор Гальванеску прийняв мене, пустив мене до себе, продемонстрував деякі з своїх діаграм, надзвичайно цікаві для спеціаліста, і навіть пообіцяв показати мені дещо з свого господарства. І справді, він обіцянку здійснив і чимало з цієї дещиці показав. Я сама винна, що прискорила хід подій і не встигла роздивитися всього. Правда, перед тим, як розстелити переді мною картину свого надзвичайного господарства і розкрити навіть деякі з його таємниць, хитрий поміщик виманив від мене розписку. В цій розписці я наперед мала визнати за вигадку все те, що я, не стримавшись, можливо, розповім про його маєток. Цим старий потаємник гарантував собі збереження своїх таємниць, бо розраховував він, чи ж буде мені, молодій початкуючїй спеціалістці, охота пошивати себе в брехуни й ганьбити на все життя? Старий дійшлий хитрюга не врахував, що в нас із ним зовсім протилежні погляди на речі й людську поведінку. Правда, він не знав, хто я насправді і звідки. Крім того, – раптом весело зареготала Сахно, – свою розписку я потурбувалася захопити з собою, коли вдруге тікала з маєтку.

Очі розповідачки весело заіскрилися.

– Уявляю собі, як реагував би він на цю мою мову, коли б уже міг мене зараз почути!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: