Сестри почали терти так, що живий би не витримав і закричав. Професор сам підійшов до пульсу. Ніякого пульсу не було.
У мертвих не буває пульсу, хоч би там що.
– Качайте! – кивнув професор докторові Івановському. – Гарячу ванну до ніг і натирати тіло щітками! – наказав він сестрам.
Сестри виконали і це. Під ноги вони поставили миску з гарячою водою, а по шкірі почали злегка постукувати широкими волосяними щітками. Такими, як ми з вами глянсуємо черевики або чистимо штани. Ніколи ще сестрам не доводилося робити гарячу ванну й терти шкіру щітками мертвякові.
Професор знов повернувся до свого місця під стінкою і заплющив очі. Петрова мусила залишити Думбадзе, бо він підкотив уже свого стола з підготованим донором до стола з трупом і стояв з інструментами напоготові.
Петрова стала осторонь і схвильовано замислилась. Вона думала над тим, що допіру почула від Думбадзе. Широкі надзвичайні перспективи того, що вона бачила отут, на цім столі, спливали їй перед очі барвистими картинами і хвилювали її. Палка уява відразу родила їй картини війни, картини бою, картини оборони країни, і вона бачила там застосування щойно побаченого тут.
Війна. На Країну Рад напав імперіалістичний ворог. Бої. Червоні бійці відбивають наскоки зухвалого і жорстокого ворога. Тисячі, десятки тисяч поранених кулями, снарядами, шаблями, отруєні газами, попечені вогнем.
Вони не загинули. Санітарні загони Радянської Армії працюють відважно, як бійці. Але, крім відваги та самопожертви, вони озброєні ще й високою технікою медичної допомоги. Вони озброєні ще надзвичайними досягненнями радянської медицини. І поміж цих надзвичайних досягнень і це: переливання крові пораненим, отруєним газами, опеченим вогнем. Це найкращий і, власне, єдиний спосіб рятунку од загибелі поранених, отруєних, попечених. Санітарні загони працюють чітко й швидко. Вони допомагають пораненим тут же, на місці бою. І тут же, на місці бою, вони забезпечують себе матеріалом. Вони забирають, виточують кров з забитих на смерть і тут же консервують її. Тоді переливають її пораненим. І кров загиблих відживлює приречених на смерть, повертає їм життя, живе далі в їхніх жилах, щоб знову повести червоного бійця на бій, на переможний бій з ворогом…
– Слухай, – несміливо торкнула Петрова Думбадзе за рукав. – Слухай, а як же на війні? Переливати пораненим? Адже кров різних груп.
– Кожен червоноармієць, ідучи на фронт, паспортизується, і на його тілі є знак, до якої групи належить його кров, – так само пошепки відказав Думбадзе.
– Дві тисячі! – захрипши від хвилювання, подав голос Коломієць.
– Стоп! – відгукнувся доктор Івановський.
Професор відірвався від стіни, розплющив очі і хутко підійшов до столу. Він дістав стетоскоп і нахилився з ним до серця трупа.
Він нічого не почув. Труп був труп. А в трупа серце не б’ється.
8
А втім, труп був уже зовсім не такий, яким ми його бачили двадцять п’ять хвилин перед тим. Він немовби вирівнявся і погладшав. Чорні тіні на скронях, горлі й ребрах посвітлішали. Жовтава восковість немовби трохи втратила давнішню прозорість і зробилася мутнявішою. Здавалося, – проте, може, це дійсно тільки здавалось, – що тіло втратило свою затверділість і навіть пружило під натиском пальців.
– Піт! – раптом дзвінко прошепотів доктор Івановський.
Професор поклав руку на чоло. Чоло було вогке…
Здавалося, в повітрі операційної аж забриніло – на такі високості зійшло нервове напруження людей, що схилилися над трупом. Труп дав піт. Труп упрів.
– Спробуємо діатермію? – зривним шепотом запропонував Івановський професорові.
Професор кивнув головою.
Електричний апарат був негайно ж підкочений до столу. Під труп і поверх нього покладено великі цинкові платівки, з’єднані дротами з апаратом. Сестра включила струм, і тихо загурчав мотор. Це робили діатермію- глибоке прогрівання внутрішніх органів.
– Донора! – наказав професор.
Стіл з дівчиною-донором в ту ж мить був щільно присунутий до столу з оперантом. Швидкими і вправними пальцями Думбадзе вколов голку дівчині в ліктьову вену. Таку ж голку він вколов трупові. Потім він з’єднав ці голки гумовою трубкою із шприцом.
– Давайте! – скомандував Івановський, і Думбадзе зняв затиск із трубки.
Кров із руки дівчини-донора потекла крізь голку до трубки, з трубки крізь шприц і другу голку – в руку трупові.
Труп з дівчиною був зв’язаний тепер прямо і безпосередньо.
З серця дівчини текла кров до жил трупа, до серця трупа. Серце дівчини повинно було змусити і це серце затрепетати.
– П’ять… десять… п’ятнадцять… – відзначав кількість кубиків перекачаної крові Коломієць. – Скільки будемо переливати?
Доктор Івановський махнув на нього рукою.
– Пульс… – тихо й непевно прошепотіла сестра, що тримала труп за руку, і голос її засікся… – мені здається… я почуваю… пульс.
Професор вхопив другу руку.
– Кофеїну! – гукнув він.
Він гукнув уголос, і серед загальної тиші його голос прозвучав, немов гудок паровоза глупої ночі.
Два шприци відразу вп’ялися трупові з двох боків під ребра.
– Приготуйте ін’єкцію адреналіну, – сказав Івановський сестрам.
Вони негайно ж побігли до хірургічної шафи міняти шприци.
– …Двадцять… двадцять п’ять… тридцять… – рахував Коломієць кількість живої крові.
– П’ятдесят! – відрахувала сестра з секундоміром.
Це вона підрахувала перші поштовхи пульсу. Він був слабкий, ледве чутний, цей пульс від живого серця…
Сестра, що завідувала апаратом діатермії, торкнула професора за руку:
– Професоре, вам не здається, що на скронях виступає рум’янець?
– Мені нічого ніколи не здається! – огризнувся професор.
– …Сорок, сорок п’ять… п’ятдесят… – рахував Коломієць.
– Сімдесят! – відзначила сестра пульс другої хвилини.
– Штучне дихання! – наказав професор.
Сестри поклали шприци і взяли руки трупа. Вони спробували їх підвести, і руки мляво піддалися. Вони спробували їх зігнути, і руки з невеличким опором піддалися.
Професор відштовхнув платівки діатермії і натис трупові під груди. Він натискав і відпускав у такт тому, як сестри піднімали й опускали руки.
– Сто, – подав Коломієць. – Двісті!
– Сімдесят! – подала сестра од пульсу.
Професор раптом випростався і якийсь час дивився в непорушне, закам’яніле лице трупа. Потім він простяг руку і відкотив повіки. Звідти глянуло мутне, але райдужне око. Професор одвернувся і пошукав по кімнаті очима. На хірургічному столику лежало нікелеве хірургічне дзеркало. Професор взяв його.
Якусь мить професор бавився блискучим дзеркальцем. Потім він підніс його на рівень очей і заглянув до нього. Звідти, з дзеркала, на професора глянуло його власне – професора Трембовського – лице. Воно було бліде, з червоними плямами на скронях і щоках, з широкими гарячими очима. Таке обличчя бувало в професора Трембовського тільки тоді, як він надмірно хвилювався, коли він бував близький до млості від хвилювання. Навмання, забувши про свої стерильні руки, професор підніс руку до губів і розправив вуса. Він навіть спробував посміхнутися до себе в дзеркало. Але з посмішки нічого не вийшло.
– Чотириста, – подав Коломієць.
– Сімдесят, – подала сестра од пульсу.
Професор взяв жмут марлі й обтер блискучу поверхню дзеркала. Потім простяг руку і нахилив дзеркало до уст трупа.
Блискуча, рівна й холодна поверхня нікелевого дзеркала легко взялася парою.
Це означало, що труп дихав.
Труп, що дихає, не є труп.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
І все ж таки товаришка Петрова була зовсім розчарована. П’ятниця минула, комсомольська конференція відбулася, на ній розв’язано чимало найважливіших політичних та виробничих справ, але закордонний гість, шофер-комсомолець Чіпаріу, на ній присутній так і не був. Дарма що секретар Петрова задля цього останні перед конференцією дні і сама не мала спокою, і не давала спокою професорові Трембовському та його асистентам.
Власне, п’ятниця – це був тільки перший день, коли доктор Івановський, що доглядав свого надзвичайного пацієнта, дозволив з ним нарешті розговоритися. Але балачка ця тривала тільки п’ять хвилин: доктор Гальванеску був ще занадто слабкий. Ширші розмови були призначені на суботу вранці, коли доктор Гальванеску мав устати з ліжка і зробити свої перші, після відживлення, кроки. Але в суботу вранці товаришці Петровій треба було головувати на комісії, що мала відредагувати резолюції конференції. Отже, крім того, що розчарована, товаришка Петрова була ще й незадоволена. Словом, вона сердилася. Знаючи вже, чим це загрожує, професор Трембовський розпорядився звечора в п’ятницю виключити в інституті всі телефони, крім швейцарового. Проте й швейцарові наказано відповідати товаришці Петровій, що професор зайнятий і турбувати його не велено. Все це, звісно, не помогло. Не дістаючи відповіді з телефонів інституту, товаришка Петрова викликала бюро пошкоджень, і порушений зв’язок був негайно відновлений. Інститутські телефони затріщали, і бідолашний професор сахався телефонних апаратів, немовби в кожному з них було заховано смертоносну зброю.