Раптом хтось торкнув Коломійця за рукав. Це було дуже до речі, бо, замислившись і замріявшись, Коломієць мало не впав через ліжко якогось хворого з забинтованою головою. Він вчасно відсахнувся і подивився, його торкав за руку один із ескорту професора, ще молодий хлопець з невеличкими чорними вусиками і гарячими очима, що блискали з-під насуненої на лоб лікарської білої шапочки.
– Товаришу Думбадзе! Ти чого тут? – і здивувався, і зрадів Коломієць.
– Власне, це б мені пристало так тебе запитати! – тихо засміявся хлопець, поблискуючи своїми чорними очима і моргаючи на професора, щоб Коломієць поводився тихше. – Але я не питаю, бо чув пояснення професора. Так, значить, ти разом з дівчиною привіз оті таємничі трупи?
– Еге, еге! – схопився Коломієць. – Це зовсім надзвичайна річ! Розумієш… – але він мусив замовкнути, бо, розпалившися, знову забалакав мало не вголос, і хтось із асистентів уже кинув на нього незадоволеним оком. – Що ти тут робиш? – зашепотів він хлопцеві, названому Думбадзе, на вухо.
– Я працюю тут за інтерна у відділі переливання крові.
– Та що ти кажеш? У професора Трембовського? Як тобі повезло!
І Коломієць заздро подивився на свого приятеля. Думбадзе був курсом старший від Коломійця і тільки цієї весни закінчив медінститут. Потрапити інтерном до клінік головного інституту експериментальної хірургії першого року по закінченні інституту – цьому справді варто було позаздрити.
– Я здавав хірургію самому професорові Трембовському, – пояснив Думбадзе. – І професор звернув увагу на мою обізнаність у справі переливання крові. Він сам мені запропонував піти до нього за інтерна, – похвалився Думбадзе. – Це не дивно, бо переливання крові мене завжди особливо цікавило, і я багато над цим попрацював.
Коломієць від щирого серця потис приятелеві плече, радіючи з його успіхів, і ще раз заздро заглянув йому в вічі.
Однак зустріч старих однокашників одразу ж дала й негативні наслідки. Забалакавшись, вони фактично проґавили обхід ортопедичного відділу. Професор спинявся тільки біля деяких, найбільш серйозних хворих. Оглянувши їх, він уже поспішив до дверей, і його ескорт потовпився за ним. Коломієць сердито відмахнувся від Думбадзе – розбалакаємося, мовляв, потім. Він мусив покинути ортопедичну палату, не оглянувши хворих як слід, не почувши слів і міркувань професора. З жалем він поглянув на палату, виходячи.
На перший погляд палата ортопедичного відділу виглядала чудно, навіть моторошно. Неука вона могла б здивувати й налякати. Можливо, вона здалася б йому чимсь середнім між цирковими кулісами і застінком середньовічної катівні. Люди лежали, сиділи чи й стояли в чудних, несподіваних і неприродних позах: перегнувшися надвоє, відкинувши руки на боки, задерши ноги догори. Люди були оббиті дерев’яними латами, розіп’яті на залізних рамах, ноги декотрим були підв’язані на тросах до гаків у стелі. Люди були забандажені й завинуті в бинти й простирадла, вмуровані в гіпс, підвішені на рушниках і ремінних пасах. Вони висіли, як речі в шафі, стояли, як кукли в упаковці, лежали, як тісто в кондитерських формах. Вони виправляли вади свого кістяка. Вони коригували помилки природи. Вони видужували.
5
Одна по одній пропливали перед очима Сахно палати клінік, ці надзвичайні установи, певніше – майстерні, що ремонтували, переробляли і реконструювали людей. Після ортопедичного відділу був гінекологічний, далі урологічний, лярингологічний, косметичний і, нарешті, трансплантаційний. Трансплантаційний – це святая святих головного інституту експериментальної хірургії та й взагалі самої науки і мистецтва оперування.
Сахно не була дуже поінформована в справах медицини, і тому її все вражало на кожному кроці – і трепанація черепа, і резекція шлунка, і вилущення пухлини, і вирізання нирки, навіть перероблення кирпатого носа на рівний і тонкий класичного римського рисунка.
В гінекологічному відділі професор спинився біля ліжка молодої, напрочуд гарної жінки.
– Ну як? Будемо жити, чи що?
– Дякую, професоре, – зашарілася жінка. – Я себе чудово почуваю.
– Ще б пак! Побувавши аж на тому світі! Ну, розкажіть же нам, що ви там бачили? – пожартував професор. – Може, там так погано, що й умирати не варто? Га? Цигарки не на тім світі купували? Ану, покуштуємо! – і професор метко висмикнув пачку цигарок, заховану в хворої під подушкою. – Курити вам ні на тім, ні на цім світі не дозволяється.
Історія цієї жінки та її повороту “з того світу” справді була надзвичайна. Хвора поступила до клініки з небезпечною кровотечею. Кілька днів тому їй зроблено операцію. Операція пройшла добре. Хвора почувала себе зовсім непогано. Опритомнівши після наркозу, вона спокійно заснула. Коли ввечері оператор прийшов її провідати, вона лежала нерухомо, немовби спала. Але хірурга вразила її надмірна, надзвичайна блідість. Він торкнув її чоло – воно було холодне. Він кинувся до пульсу – пульсу не було. Рука була ледь-ледь тепла. Хірург відкинув ковдру, кинувся до серця. І тут він побачив страшне. Хвора плавала у власній крові… Лопнула якась із великих судин на оперованому місці. Але хвора тихо спала, відпочиваючи після операції, і не почувала нічого. Вона була добре накрита ковдрою, і ні сестри, ні санітарки не помітили нічого. Ліжко було з заглибиною, під хвору була підстелена клейонка, і кров не просочилася крізь матрац. За ці кілька годин після операції з хворої витекло стільки крові, що її життя припинилося…
Але воно припинилося щойно, кілька хвилин тому. Її організм, клітини її організму ще не вмерли, вони ще жили. І хірурги відважилися на сміливий експеримент. Хвору, власне, вже небіжчицю, негайно перевезли на операційний стіл. Їй миттю перелили чужої крові з живого донора, що лежав тут же, на сусідньому столі. Від його жили гумова трубка йшла до жили щойно померлої. Скляний шприц, включений у трубку, смоктав живу кров і, відзначивши її кількість, передав її в жили знекровленої небіжчиці. З живого серця до серця мертвого, щоб штовхнути це завмерле серце. Щоб примусити його затремтіти. Щоб оживити його. Водночас другий оператор зробив удруге розтин і зашивав розірвану судину…
Риск кінець кінцем був невеликий. Людина уже перестала жити. Від другої операції та експерименту з переливанням крові їй не могло зробитися гірше. Просто вона… зосталася б мертвою. В кращому разі…
Цей раз саме і був “кращий”. Після ста кубиків чужої крові тіло небіжчиці залишилося без змін. Після двохсот-показався виразний, дарма що слабенький, пульс. Після чотирьохсот – чітко заворушилося серце, з’явилося дихання. Небіжчиця розплющила очі і тихо, ледве чутно, запитала:
– Де я?
…Сьогодні професор виловив з-під подушки в небіжчиці пачку цигарок і розпитував про звичаї тогосвітнього життя. Хвора відповідала професорові, жартувала, всміхалася і шарілася – шарілася своєю власною кров’ю.
На подив, Сахно, дарма що в медичних справах була зовсім мало поінформована, не виявила ніякого здивування, побачивши незвичайну хвору і почувши її історію. Вона знизала плечима на захоплені вислови інтернів з ескорту професора.
– Хіба це такий рідкий хірургічний випадок? – поцікавилася вона. – Я уявляла собі, що подібні операції широко застосовуються в хірургії.
Професор Трембовський аж скинувся, почувши її слова.
– Га? Як це вам подобається, товариші? Вона думала, що подібні операції вже широко застосовуються в хірургії? Пробачте, ви маєте медичну освіту?
– Ні. Я агроном.
– Може, хоч агроном-зоотехнік? – вколов він.
– Ні. Агроном-економіст.
– Чорт забирай!
Сплеснувши обурено руками, професор вибіг з гінекологічної палати і влетів до вегетативної. Він проскочив її, майже не спинившися. На хвилину тільки він затримався біля ліжка хворого на рак шлунка, йому вирізали шлунок і викинули. Кишки приточили до стравоходу. Оперований втратив змогу ласувати оселедцями, смаженою ковбасою і кислою капустою. Але йому вистачало й яєць, масла і молока. Він жив. Він залишився жити.
– І він житиме? – спалахнув захоплений Коломієць. – Всупереч усьому? Яка блискуча операція!
– Успіх операції ще не означає успіху лікування… – дещо песимістично відгукнувся на це Думбадзе.