Юрій Смолич - Що було потім (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yurij_smolych_scho_bulo_potim.docx)Yurij_smolych_scho_bulo_potim.docx185 Кб1994
Скачать этот файл (Yurij_smolych_scho_bulo_potim.fb2)Yurij_smolych_scho_bulo_potim.fb2497 Кб2090
Професор Трембовський, старий безпартійний лікар, хотів ще сказати докторові Гальванеску про те, як радянська медицина розгорнула спеціальну наукову роботу для боротьби з Професійними захворюваннями, над гігієною та фізіологією праці, над справою утворення таких умов праці, щоб людську працездатність збільшити і здовжити. А також над тим, як змінити старому робітникові професію на легшу, коли на схилі життя його організм стомлюється. Чи чували про це лікарі буржуазних країн, де робітника, ледве він починає втрачати свою юнацьку працездатність, безжалісно викидають на вулицю?

Він хотів повідомити колегу Гальванеску, як у результаті всіх вищезгаданих заходів у Радянській країні з року в рік зменшується смертність, спадають захворювання на соціальні хвороби, зникають епідемії. І як в результаті цього радянська медицина ще більше міцніє, шириться і розвивається.

Багато чого хотів сказати ще радянський лікар, учений старого виховання - професор Трембовський. В справах політики перший-ліпший комсомолець професорові Трембовському дав би очок з сто вперед. Але ж - чорт його забирай! -усім цим професор Трембовський хотів переконати й загітувати от цього відживленого ним чоловіка, якого він так по-приятельському зве “колегою”. Так - чорт забирай! - він забув тільки, що доктор Гальванеску, власне, зовсім і не лікар і що перспективи розвитку медицини йому, панові Гальванеску, потрібні так само, як професорові Трембовському оті опудала мертвих механізованих людей. Мертвих! Звичайно, для чого ж тоді все це говорити, для чого переконувати та агітувати, раз вони мертві і до життя їх повернути неможливо? Неможливо! Професор Трембовський прекрасно - чорт забирай! - розуміє, яка різниця між можливим та неможливим. І раз колега, каже, що це неможливо, тоді що ж...

І професор змовк. Він не сказав докторові Гальванеску нічого з того, що він уже був наготувався сказати.

Всі мовчали. Говорити було ні до чого.

Проте доктор Івановський через якийсь час все ж таки заговорив. Спокійний і витриманий завжди, він схвильовано пройшовся по кімнаті, морщачи чоло і напружено міркуючи про щось. Потім він враз спинився перед пацієнтом. Доктор Гальванеску спокійно зустрів його пронизливий погляд.

- І все ж таки, - сказав доктор Івановський, - і все ж таки, пане Гальванеску, ви брешете. Тобто я хотів сказати, що ви не праві. Ваші... пацієнти живі.

 

 

 

9

 

В цю мить двері палати широко розчинилися і на порозі з’явилася товаришка Петрова. Вона щойно на райкомівському автомобілі прилетіла до інституту. Розчинивши двері, вона якраз почула останні слова доктора Івановського “ваші пацієнти живі”...

- Ура! - заляскала вона в долоні. - Живі? Вже? А де ж вони?

З цим запитанням Петрова кинулася до доктора Івановського, потім до Думбадзе. Але зразу юна їх покинула і метнулася до доктора Гальванеску. Вона вхопила його за обидві руки.

- Від імені комсомолу, докторе... дякую... Ніколи не думала, що ви будете такий молодець... Сахно стільки наговорила про вас... Але ви хоч і буржуй...

- Він по-українському не розуміє, - похмуро спинив її Думбадзе.

- На щастя, - криво всміхнулася Сахно. - Принаймні для Петрової буде менше конфузу.

Доктор Івановський в цей час кинувся до крісла хворого. Він поспішав визволити його з дужих рук товаришки Петрової. Вона захопилася й трусила руку Гальванеску так, що доктор Івановський сполошився за життя свого пацієнта. Петрова була зовсім збентежена. Вона засоромилася й почервоніла.

- А... а що сталося?.. Я не розумію...

Коломієць коротко пояснив їй, що таке сталося. Петрова зблідла так само, як щойно й він сам.

- Так... неможливо чи... бреше?

- Неможливо! - сердито кинув професор.

- Бреше! - відгукнувся враз і доктор Івановський.

Петрова, вкрай спантеличена, поглянула на обох, а потім на Гальванеску.

- Хто бреше? - спитала вона.

Це було немов гасло. На це гасло всі заговорили враз. Професор - літній, із сивим чубом чолов’яга - підскочив до Петрової і схопив її за вилоги тужурки, немов молодий студент, що хоче зараз, тут же, не сходячи з місця і не відпускаючи від себе свого співрозмовника, довести йому свою правоту. Він доводив Петровій, що доктор Гальванеску має рацію. Ніяка клітина в живому організмі не може жити приспана довше як два тижні. Це доведено. На це є досвід з кролями, собаками, котами.

Доктор Івановський - такий завжди спокійний та витриманий - враз утратив усю свою спокійність та витриманість. Він схопив Петрову з другого боку і мало не криком пропонував їй не вірити докторові Гальванеску й не слухати професора Трембовського, бо перший з них бреше, а другий помиляється.

- Як ви смієте, докторе! - визвірився на нього професор, залишаючи Петрову. - Ви ще хлопча!

- Як ви смієте, професоре! - визвірився й доктор Івановський. - Крім того, ви забуваєте, що радянська фізіологія вже поклала край цьому антимарксистському методові - узагальнювати й переносити на людину досвід, здобутий в дослідах над тваринами. Досягнення радянської клініки та гігієни в цьому напрямі вам дуже добре відомі, професоре. Факт відживлення цього добродія сам промовляє за це.

Вони покинули Петрову й схопилися вдвох. Сахно притиснула Думбадзе в куток і намагалася вплинути на нього по партійній лінії. Вона говорила про те, що вся ця справа вже давно сягнула за межі наукового експерименту і для її розв’язання треба добрати інших методів впливу. Проте яких саме, вона сама не могла сказати.

Коломієць нарешті не стримався і, зірвавшись, розмахував перед доктором Гальванеску руками. Немилосердно калічачи французьку мову, яку він знав дуже і дуже “приблизно”, він, вже не ховаючись, висловлював докторові, поміщикові та капіталістові Гальванеску, все те, що міг би висловити про поміщика та капіталіста в такому стані кожний комсомолець. Це були слова, що стояли вже на зовсім крайній межі цензурності. На щастя, Коломієць ніяк не міг перекласти їх французькою мовою, і доктор Гальванеску так і не зміг зрозуміти, що ж думає про нього кожен інший комсомолець і що він йому, поміщикові та капіталістові, зичить. Медична сестра мусила взяти Коломійця за руку і відтягти від пацієнта.

Власне, цілком спокійним з-поміж усіх лишився тільки сам доктор Гальванеску. Він мовчав і спостерігав. Він спостерігав і роздумував. Він не сподівався такої реакції на його слова. Але така реакція сказала йому багато, скільки не можна сказати словами. Доктор Гальванеску, може, тільки зараз зрозумів, що справді він потрапив до іншого, зовсім іншого світу. Він серед інших, зовсім інших людей. І ці люди - його вороги. І вони ніколи не будуть його друзями, йому, поміщикові, капіталістові Гальванеску, нема життя, спільного з цими людьми. Але йому і нема способу піти від цих людей, йому нема виходу...

І раптом доктор Гальванеску підніс руку вгору. Він хотів говорити, його руку” побачили всі. І всі враз, як один, замовкли.

- Панове! - сказав Гальванеску серед повної тиші. - Я сказав неправду, панове. Клітини в організмах цих двох людей живі. Я допоможу їх відживити...

 

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

 

1

 

Треба сказати, що цей тиждень головний інститут експериментальної хірургії прожив зовсім особливим, піднесеним життям.

З того першого дня, коли потрапили до інституту ці три екстраординарні пацієнти, цілий інститут, а надто його трансплантаційний відділ, зробились подібні до військового госпіталю в першому тилу фронтової війни. На обслуговування потреб виняткової операції та догляд за першим відживленням із трьох незвичайних пацієнтів мобілізовано найкращі ресурси інституту й найкваліфікованіших його співробітників. Інтерес усіх наукових співробітників інституту та лікарського персоналу клінік був сконцентрований на цій виключній і з наукового, і з лікарського погляду події - відживлення трьох неживих!

Доповіді асистентів трансплантаційного відділу захоплено вислуховувалися та гаряче дебатувалися по всіх інших відділах. Бригади аспірантів і лікарів розробляли показники процесу першої операції та стану першого відживленого пацієнта щогодини, від першої хвилини відживлення, протягом усіх цих днів. У лабораторіях ударним порядком аналізувалися проби трансфузованої та живої крові першогопацієнта, його лімфи, слини, поту та інших виділень. Всі кабінети інституту тим чи іншим способами взяли під найпильніший догляд той чи той, належний їм за їхньою спеціалізацією, орган відживленого пацієнта. Біля пацієнта незмінно чергувало п’ятеро лікарів на найголовніших інстанціях організму відживленого: психіатр, невропатолог, гематолог, терапевт і фізіолог. Робота в лабораторіях не припинялася ні вдень ні вночі. Напружене піднесення в інституті можна було спостерігати навіть і зовні. Вдень біля під’їзду інституту безперестанку гули мотори автомашин. Вони приїздили, від’їздили, чекали навпроти. Раніш ніколи не було так густо машин біля інституту. Вночі вікна інституту, особливо другого поверху, де містилися наукові апартаменти, світилися яскраво і здебільшого незгасно аж до ранку. Навіть звичайні прохожі могли бачити, що в інституті якась видатна подія.

А проте подія була видатна не тільки для самого “загартованого щодо всяких незвичностей” трансплантаційного відділу чи й цілого інституту експериментальної хірургії. Це була подія в усій світовій медицині. Не щодня відживлюють неживих. Точніше, це був перший відомий світовій медицині факт відживлення.

Певна річ, що сама ця подія вже давно вийшла за межі інституту. Інші медичні наукові заклади міста були схвильовані, їхні представники заповнювали коридори інституту та кабінети його керівників. Вони приходили поодинці, групами і цілими екскурсіями. Бідолаха Іван, живий експонат трансплантаційного відділу, зроблений із себе та свого брата, ледве встигав одчиняти та зачиняти двері, шкандибаючи на своїх неоднакових ногах. Він зовсім захрип, бо цілий день кричав у телефонну трубку. Професорові асистенти робили коротенькі повідомлення по конференц-залах інших інститутів, і на ці повідомлення збиралось людей значно більше, як іншого разу на великі доповіді. Сам професор Трембовський мав зробити повну доповідь тільки після відживлення - або, може, спроб до цього - і двох інших неживих. Він сподівався зробити цю доповідь не пізніше, як через три-чотири дні. Такий малий строк був, проте, цілком реальний, раз доктор Гальванеску дав-таки свою згоду.

 

 

2

 

А втім, другого дня доктор Гальванеску поставив і умови, на яких він згоджується здійснити відживлення.

Умови ці були такі: він відживлює Чіпаріу та Йонеску, але таємниці препарації, тобто секрету неорінгерлоківської рідини, насиченої в їхні жили, він не відкриває. Отже, й саму операцію, цілий процес відживлення, він виконує сам, без будь-чиєї сторонньої допомоги.

Ці умови професорові Трембовському довелося прийняти. Відмовлятися від секрету препарації, тобто від головного наукового інтересу цілої справи, було, звичайно, дуже важко. Але поворот до життя двох людей - це було завдання найпершої ваги. Для нього доводилося жертвувати всім іншим. Крім того, після операції в розпорядженні інституту залишалася сама рідина, виточена з жил знекровлених. Отже, віддавши її на найдокладніший хімічний аналіз та експериментуючи з нею на знекровлених клітинах живих тварин, людських трупів чи й живих ампутованих людських органів; була надія власними силами викрити її секрет. Так вирішив професор Трембовський.

Саму операцію професор Трембовський призначив через два дні. За ці два дні доктор Гальванеску мав уже настільки зміцніти й поздоровшати, щоб бути здатним для півгодинної важкої напруженої праці. Те, що він настоював виконувати операцію неодмінно самому, викликало, певна річ, довгі та вперті суперечки. Звичайно, виточити рідину і наточити замість неї до жил консервованої крові - це не була така вже складна операція. Це було зовсім просто, виконати її міг і один чоловік. Але ж хірургічне обслуговування? Всі ці пульси, впорскування, ванни, масажі, готування інструментів чи штучне дихання вимагали сторонньої допомоги асистентів та сестер. Дарма доктор Гальванеску запевняв, що за своє життя він виконав не одну сотню подібних операцій сам, бо держав їх в абсолютній тайні, дарма Сахно стверджувала це, бувши очевидцем операцій доктора Гальванеску, - професор Трембовський, турбуючись за вдалі результати операції, довго не хотів пристати на домагання цього чудного... мерця, пізніше чудного пацієнта, а тепер ще чуднішого хірурга.

Нарешті покінчили на тому, що першого дня доктор Гальванеску виконає не обидві операції, а тільки одну. Сам-один він працюватиме тільки до того часу, поки стане потрібний донор із живою кров’ю. Крім того, під дверима операційної від самого початку операції стоятиме напоготові весь хірургічний персонал, і доктор Гальванеску, в разі конечної потреби, кликатиме для виконання конкретних маніпуляцій окремих людей. Виконавши свою маніпуляцію, хірургічний робітник негайно ж залишатиме операційну. Всього цього професорові Трембовському пощастило домогтися від упертого ворожбита Гальванеску, що найбільше, здається, дбав не так за результат самої операції, як за її цілковиту засекреченість і таємничість.

Отож давши згоду на всі вищезгадані домагання, ворожбит і маг Гальванеску все ж таки завчасу домігся, щоб саму операцію було обставлено так, щоб зовсім йе виникло потреби сторонньої допомоги. На його вимогу, посеред операційної поруч поставлено два операційні столи - один вищий, а другий нижчий. Довкола цих столів розставлено всі потрібні пристрої та підручні столики, а на столиках розкладено всі прибори, інструменти і медикаменти. Все потрібне в час операції він міг дістати сам, тільки простягши руку до відповідного столика.

Пошук на сайті: