Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

Плила, подібно до ріки,

Коли столицю України

Обороняли сердюки.

З них кожний битися поклявся

За свій народ, за честь свою.

В полон ніхто з живих не здався,

І полягли усі в бою.

Чиї прокляття шепчуть губи?..

Чи ж проклянеш, мій краю, їх?..

Тягли на шибениці трупи,

Бо не було уже живих.

Не стало у героїв сили.

Та хто ж за це їх прокляне?

З наказу Меншикова діло

У тьмі робилося страшне.

Що одгримів валами мли,

Засяло сонце після бою,

І шибениці за водою

До моря скорбно попливли,

Одна за одною… Вкраїно,

Можливо, так і не було…

Прости за вигадку ти сина,

Що не забув своє село,

Що пив святу донецьку воду,

Де шахт копри і домн вогонь,

Що не забув свого народу

І йшов на смерть в ім'я його.

Не жертва я сліпа стихії,

Тваринних чвар, чуття свого.

Люблю я гордий люд Росії,

Та не люблю вельмож його.

Що гнали в бій народ, як бидло,

Щоб все загарбати собі…

Крові їм лити не обридло

Рабів руками в боротьбі.

Простіть мене, нещасні, любі,

Далекі жертви зла і мли!..

Себе, не тільки братні трупи

На шибениці ви тягли!..

Ви полили своєю кров'ю

Лани для пана, не села.

Поета ж вигадка любов'ю

Лиш продиктована була,

А не ненавистю до брата,

Що, як і ми, солоний піт

Лив у ріллю на кодло кляте,

Аж поки знищив панський рід

І руку нам простяг могучу

І з нами став, як ми, крилат,

Підвівши голову за тучі,

Великий наш російський брат!

Лиш гайвороння чорний клопіт,

Лиш гайвороння чорний жах…

Батурин знищено, і попіл

В глухих розвіяно вітрах.

А потім там, де Дніпр наш лине,

Де згас навік люльок вогонь,

Ядро нової України —

Січ — дочекалася свого…

Та дочекалась… Катерина

Аж за Кубань погнала нас,

В ярмо, що дерло й нашу спину,

І гордий запрягти Кавказ,

Щоб з нами він у рабстві гинув…

Про це слізьми писав Тарас.

XXV

Над садом зорі в хороводі,

Блука зефір між верховіть.

І коло хати на колоді

Мазепа зігнений сидить.

МАЗЕПА

Прости, прости, Вкраїно-мати,

Мене і спільників моїх!

Я, мов Іуда той проклятий,

На рідний не ступлю поріг.

Хіба народу не любив я?

Та в грізний час страшних негод

Собі на горе й безголів'я

Не зрозумів мене народ.

Не раз за нього я молився…

А він, а він мене кляне!..

І долі вітер, наче листя,

Мене з України жене…

КАРЛ

(його виносять з хати)

Що зажурився, небораче?

Що ми — покинуті, самі?

За нами тільки вітер плаче

Або сміється з нас у тьмі.

Послухай… Пізній уже час,

І вітер плаче, як дитина…

МАЗЕПА

Ні, то кляне з тобою нас

Моя нещасна Україна,

Мене, як зрадника… Тебе ж

Як завойовника, нетяго,

Що диким полум'ям пожеж

Не зупинив її відваги.

Тебе зламали за сваволю,

За зраду чорную — мене.

І от одна з тобою доля

Нас у Молдавію жене.

Тебе ще далі, аж до турків,

Мене ж, мій друже, у Дунай.

Мушкети наші вже без курків…

Прощай, Україно, прощай!..

КАРЛ

Я ще вернусь на Україну,

Її залізом і вогнем

Я покорю або загину,

Своїм проколотий мечем.

МАЗЕПА

Що ж, покоряй. Я не перечу,

А поки що нехай утечу

Заллє солодкеє вино.

Ходімо вип'єм…

На колоду

Сіяє місяць з вишини,

І вартові, як тіні, бродять

В глухій і грізній тишині.

ПЕРШИЙ СІЧОВИК (до другого)

Мені до всього не байдуже.

Не знаю, як ми ще живі.

Дісталось нам з тобою, друже,

Аж оселедці у крові…

ДРУГИЙ СІЧОВИК

Да. Катавасія. Халепа!

Нас розметали, як туман…

Хай буде проклятий Мазепа!

Давай тікать до росіян!

ПЕРШИЙ СІЧОВИК

Давай!

І тільки тупіт

Подаленів у ніч суху…

І тільки швед дивився тупо

Услід на битому шляху,

Але він вистрелив. Боявся,

А може, може, й жалкував…

Якби він мову нашу знав,

То й сам до росіян подався б.

Пливуть тумани од ріки,

Шепоче вітер щось деревам…

І наливаються хмарки

Передчуттям зорі вишневим…

Неначе соняшник на тин,

Світанок хилиться над степом…

І знов копит погребний дзвін

Печально слухає Мазепа.

XXVI

Ви вільні знов, лани кохані,

Як хвилі рідної ріки…

І у Туреччині, в тумані,

Пропали шведські вояки.

Полки Петра пішли за ними,

Та сила турків немала,

Де грім гармат, і кров, і дими,

Петра в кільце стальне взяла.

Намет. Од люті серце в'яне

У Карла. Ходить він страшний…

Та мовчки смокче дим кальяна

Паша турецький огрядний.

КАРЛ

Як можна випускати вовка,

Що до кошари ніччю вліз?!

Вовк — це є вовк. Така помовка.

Його б пекти вогнем заліз!

Він тільки ненавистю й дише

До мене, лицаря добра.

Невже вам золото миліше

За довгов'язого Петра?

Йому б лиш жить. Тхору такому.

Він за життя віддасть і трон.

Він у руках твоїх, так чому

Ти не береш його в полон?

ПАША

Петру капут.

Ми вирвем жало

Із рота чорного його.

Це так. Та в Порти грошей мало,

А гроші — це вина огонь.

Уста солодкі одалісок

І все, що зможеш ти купить.

З Петром не можем ми так різко,

Бо звикли золото любить.

Та й бути до Петра ворожим

Не зможу я без каяття.

За нього рідна Порта може

Свого позбутися життя.

КАРЛ

Я гори злота вам здобуду,

Щоб змовкло прокляте “ура”,

Я цілувать вам ноги буду,

Не випускайте лиш Петра!

Карл на коліна хоче стати,

Але паша не дозволя.

ПАША

Не треба так! Не треба, брате!

Далеко Швеції земля.

Вже золота мечем придбати

Не зможеш ти. Твої поля

Іще не раз заллються кров'ю

Там, де могили і хрести,

Куди повернешся ти знову

Й десь у бою загинеш ти.

КАРЛ

Ну, годі, годі ворожити,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: