Володимир Сосюра - Мазепа (Поема) (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб3331
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб2370
Одсовують стільці і лави

І різнобарвною юрбою

Ідуть в одведені покої,

Щоб і диханням відтіля

Хвалити доброго круля…

 

І от у залі вже нікого.

І гаснуть золоті чертоги,

Й малює ніч на стінах їх

Лиш довгі тіні вартових…

Злітає сон гостям на очі,

Лиш парк шумить і спать не хоче,

Усе жаліється й голосить…

І сниться сон Івану й Зосі:

…В саду під місяцем палати,

І Зосю Мотря чомусь звати.

Вона біжить в траві густій…

Там гетьман жде її старий,

Такий закоханий і чулий…

Їй груди рвуть і плач, і сміх…

Для нього все вона забула —

І сором, і батьків своїх,

І навіть бога злі погрози!..

Їй на очах роса і сльози…

Вона біжить… Це що за дзвін?

Це хто кричить, немов на дибі?..

І сниться Йванові, що ніби

Ясновельможний гетьман він.

Що недалеко вже до трона,

І з ним лежить вже не Мотрона,

Що любить в нім не славу й гроші,

А злами брів, очей огонь,

І що так солодко хороші

Невтомні пестощі його.

Та раптом холодно подуло

І по костях побігли гули,

Із тьми наблизився чийсь сміх,

Десь покотилася корона…

І з ним лежить вже не Мотрона,

А труп з оскалом губ гнилих…

 

“Ой, боже ж мій, та що се, що се?”

Й прокинулись Іван і Зося…

На світло швидше з цеї мли!

Й там, де алеї парку шумні,

Вони зустрілись, як безумні,

Й зазнали знов огня і мли,

Там на траві якійсь колючій,

Так ураганно і жагуче…

Іван лиш бачив накінець,

Як випав Зосин гребінець,

І він схопив його у жменю

Й поклав напам'ять у кишеню.

Але в яву цього не було.

Прокинулись і знов заснули

Іван і Зося на зорі.

Ніколи їм не бути в парі…

Чого не зроблять ті кошмари,

Де сипле ранок янтарі

При королівському дворі?

 

Проснувсь Іван… Навколо тьма.

Корона де? Нема корони…

А з нею мрійної Мотрони,

І навіть гребінця нема.

Проснулась Зося. Тільки з ліжка

Вона ніяк не хоче встать.

З-під ковдри виглянула ніжка,

Мов кличе ковдру зовсім знять,

Обняти плечі, впасть на грудь

І у блаженстві потонуть…

 

Крізь сну нескінчену загать

До Зосі линуть дивні звуки…

Її стрункі і повні руки,

Мов білосніжні дві гадюки,

На чорнім бархаті лежать…

Мов обнімають шию бранну

Старому лицарю-гетьману.

Мов листя шум, його слова.

Мов похід радісного війська…

Й в огні зорі лежать так близько

Жупан, шаблюка й булава…

Ах, Зосю, Зосю, це — омана!

Нема ніякого гетьмана.

Лиш чорними хрестами рами

В ранкову врізались блакить…

І парк за вікнами шумить

Своїми сонними верхами…

Все, як завжди, усе, як треба:

Химери хмар, зорі дієз…

Молитва білая до неба

Струнких заплаканих берез…

Привіти птиць, роса, земля,

І тихий кашель короля.

 

КОРОЛЬ

 

Вдягни мене, мій любий паже!

Я од вина, немов маля.

Така стареча доля наша,

Така вже доля короля.

І більш до мене панни Юзі

Ти не приводь. Ми вже не друзі.

Мій вік не юний, я не ти.

У мене з Юзею не теє…

Я тільки нерви рвав із нею!

А нерви треба берегти.

Ти уявляєш? Цілу ніч

За молоко розкішних пліч,

За губ огонь, за бархат брів

Я, мов крамар, її молив,

Ридав, як за розбитим полком…

І все, мій хлопчику, без толку!

Да, хлоню, я — уже не ти.

 

МАЗЕПА

Так я вам можу помогти…

Якщо ясна величність ваша

Не погребує після пажа…

 

КОРОЛЬ

 

Ну, що ти! Це — забобони.

Тут ні при чім моя корона.

Я хочу, щоб була моєю

Ця норовиста Галатея!

Аби було міцне вино,

А перший хто — не все одно?

 

II

 

Знов од зорі і до зорі

При королівському дворі

Танки й музики без перерви…

І парку шумному не вперве

У тьмі амурні таємниці

Благословлять широким листям,

Все чуть слова: “твоя”, “люблю”…

Й зіркам підморгувать лукаво,

Коли коханці довгі трави

Псують у ласках без жалю…

 

Був парк і темний і туманний.

Та ніч без місяця була,

Коли уся в сльозах Івану

Вінок свій Юзя віддала…

У шумі стомленому трав

Вона нічого не питала,

І тільки одного благала,

Щоб він нікому не казав.

 

Він цілував її чоло,

Підтримував її рукою…

І дивно бачити було,

Як Юзя під зелен-габою

Ішла походкою новою…

Так чудно, чудно було Йвану…

Та ніч без місяця була…

Ішла дівчина в парк туманний,

А жінка з парку з ним ішла…

Хоч все було із нею в згоді,

Він почував себе, як злодій.

 

ЮЗЯ

 

Ти йдеш сумний і ніяковий.

Чого мовчиш? Скажи хоч слово.

В мені ні краплі каяття.

За тебе, любий мій Іване,

Я віддала б усе життя!

 

МАЗЕПА

 

Мені так соромно, кохана!

Так несподівано все це…

Було так буряно і гостро,

Що сил нема дивитись просто

В твоє заплакане лице.

 

ЮЗЯ

 

Це сльози радості, коханий!

Я плачу тому, що люблю…

 

І Юзя на плече Івану

Поклала голову свою.

Вони ішли в солодкій млості

В шум заль, на музики прибій…

А потім в спальні голубій,

Коли заснули п'яні гості,

Король позвав до себе пажа.

 

КОРОЛЬ

 

Ну, як?

 

МАЗЕПА

 

Уже, величність ваша!

 

КОРОЛЬ

 

Невже так швидко?.. Ну й Іван!

Паж, і поет, і Дон-Жуан.

Зі мною крицею була,

Ти підійшов — і воском стала…

Та за такі твої діла

Тебе озолотити мало!

Як радість висловить мою,

Що розпирає серце, груди?..

Ну, словом, я тебе люблю

Й цього ніколи не забуду!

 

Пан Броніслав не п'є, не їсть,

Його гнітить безсилий гнів…

Він, як осінній скорбний лист,

Увесь пожовк і почорнів.

Безжурний музики мотив

Його нервує, непокоїть…

Ще й досі Зосі молодої

Він чорним вусом не скорив.

Од муки серце в нього рветься…

Вона ж кепкує і сміється.

Її любов, — о матка боска! —

Безвусий паж, цей шляхтич хлопський,

Цей ловелас тонкоголосий

Із голубої України!?

Чому ж, як зір його зустріне,

Голівку хилить пані Зося,

Стає, мов ластівка, мов пава,

Й не помічає Броніслава?!

 

Ці думи вихором гудуть

У голові ревнивій пана.

Він зором пробиває грудь,

На землю кидає Івана

З лицем, од болю помертвілим…

Із хряском сталь вгруза у тіло…

Здається, швидко так і просто:

На те при боці й шабля гостра

В оправі висить золотій,

Щоб пажа викликать на бій!

В уяві і любов, і слава

Над головою Броніслава…

“Я так рішив. Наспів вже час.

А шабля викона наказ!”

 

Немов на тихім тлі заграв,

Бенкет в огнях сія і тане…

Сидить совою Броніслав

І скоса погляда на Йвана.

Ніс од вина, немов блакить,

Зійшлись над ним грозою брови…

Ах, як він заздрить, як болить

Шляхетне серце гонорове!

Не чує Йван, любов'ю радий,

Як пан гадюкою сичить:

“З якою радістю, проклятий,

Я б заколов тебе в цю мить!”

Йван покида огні та дим,

Іде на шум берез і хвої…

Усмішка Юзі молодої

І непомітний знак рукою

Його покликали туди.

 

Зірки, зірки, лиш вам одним

Шумлять задумані вершини,

Й про Дон-Жуана з України

Пливе, снується пісні дим,

То тане, та зростає знов…

Яка це музика — любов!..

Зірки мої, квітки лазурі!

А Броніслав, неначе буря,

Зарані кров'ю помсти п'яний,

По парку скрізь шукає Йвана

Над Вісли дзеркалом ясним…

Він думає, що Зося з ним.

 

У глушині шепоче листя,

Там тіні дві в одну злилися,

Подібні губи їх до ран…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А потім з Юзею Іван

Десь біля замку розійшлися.

 

Був вітер юний і дзвінкий.

Мазепа звів до неба очі.

“Зірки, зірки мої, зірки,

Я віршувати зараз хочу!”

 

Снується, лине пісні дим

Про довгий шум берез і хвої,

Про козаків, про дальній дім,

Що над могутньою рікою,

Про дзвін копит удалині,

Про очі дівчини сумні,

Що всі в сльозах вікна малого

Глядять печально на дорогу.

Стирає час копит сліди…

Він не повернеться, не жди!

 

Іван у настрої сумнім

Душею тоне молодою…

І раптом чує: хтось за ним

Іде рішучою ходою…

Хто одірвав його од дум?

Хто дав на те нахабі право?..

Та протинає ночі тьму

Суворий голос Броніслава:

 

“Постійте, блазню чорнобровий,

Я хочу вам сказать два слова,

Щоб не повадно вам було…

Ну, словом, шпаду* на-голо!” —

Спокійно каже Броніслав,

Але в словах жага цупка.

Знялась, як тінь його рука,

Мов хвіст слизький і чорний гада…

І ляпас дзвінко пролунав.

Мазепі стало млосно й радо,

Скривили губи лють терпка,

І дороге держальце шпади

До болю стиснула рука.

 

Держися, любий мій козаче,

Не можна тут ловити гав!

Іван дає спокійно здачі, —

І захитався Броніслав.

Немов стоять йому обридло.

“Тепер держись, прокляте бидло!”

Удар летить і марно пада.

Вони схопилися за шпади,

І от схрестилися дзвінкі

У світлі місячнім клинки…

Літають шпади, наче птиці,

Як іскри од очей і криці…

Такі страшні у пітьмі бурій

Бійців напружені фігури!

Все їх життя — на лезі шпади…

З них ні один не дасть пощади.

І тільки думкою жиє,

Коли клинком своїм проб'є

Він серце ворога уперте

На радість і собі, і смерти!

 

Був довгий бій під ночі крепом.

Був, наче буря, Броніслав…

Спіткнувся, похиливсь і впав

З проколотим плечем Мазепа.

“Невже кінець?” Під ночі крепом

Було все тихо так кругом.

Пан напоровся животом

На золотий клинок Мазепи,

Немов спочить на нього ліг…

І все…

Знайшли на ранок їх

Бліді стривожені пани.

Лежало в чарах тишини

На Йвані тіло Броніслава,

І виглядав клинок кривавий

З його широкої спини…

Немов дивились очі злі

На Йвана хмуро і сердито,

Що був клинком його прибитий,

Немов метелик до землі…

 

Хто з них повернеться із мли,

Загоїть знов розтяті жили?

Тіла у палац принесли

І на підлозі положили.

 

Немов живий, лежав Іван

З трояндою жахкою рани…

А поруч нього мертвий пан…

І плакали нечутно панни…

Іван немов всміхавсь у сні.

Був пана зір, неначе жало.

І сумно лицарі стояли

Над їх тілами в тишині.

День заливав шибки і рами,

Немов рікою голубою…

Іван зітхнув, повів рукою

І глянув мутними очами,

Підвівсь на лікті й запитав:

“Здається, пане Броніслав,

Вам не зійтись уже зі мною?!

Я вмію володіть клинком!” —

І мовчки слухали героя

Печальні лицарі кругом.

Іван зітхнув (тяжка робота),

Кров показалася із рота…

 

МАЗЕПА

 

Прощайте… Мабуть, не знесу…

Скривився круль, змахнув сльозу,

Що у своїм повільнім русі

Спинилася на довгім вусі.

Дарма! Ці сльози, наче мухи.

За першою тече вже друга…

І сивобровий женолюб

Її ковтнув куточком губ.

 

КОРОЛЬ

 

О, як душа моя болить!

Не покидай мене, Іване!

Ти — як дитя моє кохане…

Без тебе сумно буде жить.

Твої страждання серце крають,

Моє ти сонечко ясне:

Я все, я все тобі прощаю,

Тільки не кидай ти мене!

 

Ось лікар. Він нагнувсь над пажем,

Приклав якихсь до рани трав

І потім коротко сказав:

“Він буде жить, величність ваша”.

“Він буде жить”, — зітхали панни…

Крізь вікна зацвіла блакить…

“Він буде жить, він буде жить!”

 

КОРОЛЬ

 

Вони зійшлись не чеснім ґерці.

І от фінал. Судить не нам.

 

Але безмовним воякам

Слова круля не йдуть до серця.

Бо в їх серцях жалю вогонь

Тільки за шляхтича свого.

 

Та одгула гроза кривава…

Така вже доля Броніслава.

 

Був день холодний і сумний

З дощем і без золотожар.

У вишині летіли хмари

Пошук на сайті: