Володимир Сосюра - Мазепа (Поема) (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб3331
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб2370

Однині будуть хай моїми

Любов і ненависть твоя!

Хай коні ждуть, і шабля, й слава,

І козаків бурхливі лави, —

З твоїм зіллється Юзі слід,

Коли одужаєш, як слід.

 

Неначе хмар останнє клоччя

Пропали привиди кругом.

І перший раз за довгі ночі

Іван заснув спокійним сном.

 

IV

 

Був день за вікнами такий,

Коли сидіть в кімнаті жалко:

Блискучий, тихий і лунких…

Над нерухомим білим парком

Тремтіла синь, кричали галки,

І сніг летів, летів і танув

На чорних кучерях Івана,

Що по дорозі тих йшов

І тепло марив про любов,

Про дні, коли він на коневі

Побачить знов сади вишневі,

Там, ще колись малим він жив,

Почує дзвін монастирів

І шум привітної діброви,

Дівчат і хлопців чорнобрових

У хороводі молодім…

 

Там рідний край, там рідний дім.

А тут алеї нескінчимі…

Йому давно набридло вже

Життя розкішне і чуже

І Юзя з синіми очима,

Як усміх осені прощальним,

Задуманий і золотий…

Іван на себе тільки злий,

Що був такий сентиментальний.

Чужі героям почуття

Людини тихої, малої.

Їх вабить іншеє життя

У шумі радісному зброї,

Орлами думи їх летять,

Мов до вершини снігової,

До того, що дається з бою.

А що само до них іде,

Їх вабить на короткий день,

На мить. Бо кличе їх багрянь

Нових вражінь, де серце тане,

Щоб знов у пристрасті шукань

Іти до обріїв незнаних.

Так і з Мазепою Іваном,

Що до нових іде хотінь

І потопає в їх отруті…

В його душі, нічим не скутій,

Жіночі образи забуті

Живуть, як відгомін, як тінь,

І тільки про Вкраїну мрія

Над ними вічно пломеніє…

 

V

 

Уздрів Мазепа на балу

Дружину одного магната…

Забув про Юзю він і свято

Молився білому чолу,

Бровам і віям тим крилатим,

Що обернули день на млу

Для пажа. Бо була для нього

Терезія холодна й строга.

Вона не йшла — пливла землею…

Її скорити він не міг,

Хоч вився хмелеи перед нею

Й барвінком слався їй до ніг…

Він ніс у серці муки жало,

Став білий світ йому, як тьма.

Здавалося, що жить — дарма.

Але вона все удавала,

І в цім призналася сама

У шумі і у сяйві бала

Під світлий музики прибій,

Коли на талії гнучкій

Рука Іванова лежала.

 

МАЗЕПА

 

Знов світ ясний і зникла тьма,

І в серці повно дня сіяння…

 

ТЕРЕЗА

 

Який це жах! Я вам сама

Освідчилася у коханні!

 

МАЗЕПА

 

Для мене ви — зоря світання,

І в світі кращої нема!

Любов і зряча, і сліпа,

Вона не знає меж між нами.

 

Так розмовляли їх устами

Серця закохані між “па”.

А Юзя вже в монастирі,

Й перед розп'яттям, мов з туману,

Очей сіяють дві зорі

В жаркій молитві за Івана.

Все в'януть губ її цвіти,

Що все шепочуть із журбою:

“О, пане Єзус мій, прости

Його за зроблене зі мною!

Тебе, святий, про це благаю,

З собою у тяжкій борні!

За все, що він зробив мені,

Прости його, як я прощаю”.

Минають ночі, линуть дні,

А Йвана Юзя все ж кохає

У монастирській тишині.

 

Терези муж на полювання

Подався з друзями у гай.

Ну, що ж, герою мій, Іване,

Покіль ти молодий, кохай,

Шепоче він: “Моя кохана!” —

Забувши Юзю без жалю…

І губи губ шукають п'яно…

— Терезо!.. Я тебе люблю!

— І я тебе люблю, Іване!..

Вона шепоче, вся в огні…

— Коханий мій! — Моя кохана!

Глядять зірки в вікно розкрите,

В кімнату ллється квітів пах.

І сяйвом місячним залитий

Спить гордий замок у садах…

Та що це?.. Гомін… Дзвін копитний

Ввірвався в аромати руж.

Вернувся хмурий, непривітний,

Старий, ревнивий пані муж.

Він одхиляє саду віти,

Він не чорняв, але й не рус.

І, наче кат, гризе сердито

І крутить, крутить довгий вус.

— Що нам робить? — рида Тереза. —

Тебе він візьме в гострі леза!

Огні ж все ближче між дерев…

— Тікай, тікай! — блага Тереза, —

Він розтерзає нас, як лев!

Так ніч закінчилась жадана.

У двох серцях і мука й тьма…

Але куди тікать Івану,

Коли і виходу нема,

Коли в напрузі дужих рук

Веде коня його гайдук…

Коли в пробуджені палати

Іде гроза поміж дерев,

І чуть магната хижий рев:

— Я покажу тобі, проклятий,

Як зводити чужих жінок,

Так, покажу, — о правий боже, —

Що й сам король не допоможе!

Гримить все ближче грізний крок…

Під владним помахом руки

(А серце то біжить, то стане)

Розкрились двері, й на Івана

Накинулися гайдуки,

Щоб взять його на гострі леза…

Так думав він… “Прощай, мій рай!”

Й вона йому: “Прощай, прощай!”

Все знав зарані муж Терези,

Не їздив в гай, у море трав…

Не полював у хащах звіря,

А розлютований без міри,

Мазепу він уполював.

З наказу пана слуги пана

(Була недовгою борня)

Ремнями прив'язали Йвана

Гуртом до дикого коня

Й бичами вдарили!.. Од брами

З них кожний наче одлетів…

І кінь шалений копитами

У дике поле загримів…

“Прощай, прощай, моя кохана!” —

Шепнув нещасний і зомлів.

 

VI

 

Кого це кінь несе у полі

З скаженим тупотом у синь?

І за конем у далі голі

Між довгих трав стрибає тінь.

Юнак прив'язаний до нього,

З спини його звисає вниз.

Йому скрутили руки й ноги

Ремнями туго… Моря бриз

Нагадує безмежне поле.

Під вітром трави, як води

Мінливі пасма на просторі,

Все хиляться туди й сюди,

Неначе хвилі в синім морі…

За жінку пана постраждав

Юнак і мчить безмежним степом

І тоне в океані трав…

Хто цей юнак?

Та це ж Мазепа…

Йому нічого вже не треба, —

Коня частиною він став.

В нестямі він. І кров обличчя

Ось-ось розірве… Небеса

До нього хиляться все ближче,

А голова його звиса

З коня все нижче і все нижче…

Та що це зникла в травах тінь,

І вдарився об землю кінь!..

Його сховали довгі трави

В своїй зеленій глушині!..

Лиш чули хрип його кривавий

Орли в гарячій вишині…

Та ось наблизилося двоє

І з коней злізли. Юнака

Звільнила дужая рука,

Ремні розрізавши тугії,

І затремтіли довгі вії…

А вдалині тумани гір…

Неначе обважнілі хмари…

Одкрив Мазепа синій зір,

А перед ним стоять татари…

 

VII

 

І от Мазепа у Криму

На виноградниках працює,

А в дар за це — лиш бич йому…

Жага в душі його вирує,

Жага свободи, щоб летіть

У полі на коні баскому

І не коритися нікому,

І були вільним кожну мить.

І буде так. Бо так він хоче.

Розквітне знов йому весна.

В його уяві карі очі,

Що бачив з ханського вікна,

Коли стинали рожі леза.

Оксани очі — не Терези,

Яка причиною була

Того, що він в степу глухому,

Де лиш орли у вишині,

Ледь не загинув на коні.

Вночі він буде в тім саду,

Де із вікна побачив очі

Та дві коси важкі дівочі

У сонця жовтому меду,

Що розганяв туман на клоччя…

Вони умовились втекти,

І на конюшні хана коня,

Що вкраде він, копитом б'ють,

Неначе вершників двох ждуть,

І очі їм горять червоні,

Щоб в далі їх нести ясні,

Татарські коні вороні.

 

І ніч прийшла. Іде Іван.

А по траві повзе туман,

Росою мочить юні руки,

За ним глухі копитні звуки,

Веде він коней вороних,

Як слід осідланих, як треба…

Лиш зорі бачили із неба,

Коли украв Мазепа їх.

В кущах він коней залишив

І через мур у сад подався.

Й таким солодким показався

Мазепі соловейка спів,

Що срібним сміхом заливався

Поміж трояндових кущів.

Він жде. Шепоче він: “Кохана!

Виходь. Я жду, я твій Іван,

Щоб пригорнуть гнучкий твій стан,

Моя солодка і жадана!”

А зорям дальнім, наче ранам,

Нема числа у вишині…

Вони далекі і ясні,

Горять незлічним караваном

У неосяжній глибині…

І вийшла янголом туманним

У сяйві місячнім Оксана…

І бачив місяць, як в траві

За муром зникли тіні дві,

Що віддались обіймам долі…

А потім бачив їх у полі,

Де квіти слались їм до ніг…

За Перекопом бачив їх…

 

VIII

 

В тривозі хан. І серце в'яне.

Оксана зникла. Все дарма.

Він од любові, наче п'яний…

А раз нема його Оксани,

То і життя йому нема.

— До мене! Гей, сідлайте коні,

Відважні вершникі мої!

Степ затрясеться од погоні,

В садах замовкнуть солов'ї…

Хай до шабель сверблять долоні, —

Узнають всі мою могуть.

Коли ж догнать не зможуть коні, —

Гяурів стріли доженуть!

 

Вперед, о вершники! До брані!

Загін готов. Сіяє хан,

Немов алмаз в своїм убранні…

Він очі виріже кохані,

Гнучкий її зламає стан!..

 

— Вперед, о вершники, вперед!

Він весь, немов кривавий бред…

І одчиняють дзвонні брами

Раби смуглявими руками…

Татари в сідлах, як один…

І в гори вирушив загін.

 

IX

 

Все степ і степ… Імлу німую

Проміння рве в ранковій млі,

І даль двох вершників малює

На тлі багряної зорі.

Вони летять, немов лелеки,

Стомився страшно з них один.

За ними чуть глухий, далекий

І зброї, і копитів дзвін.

Все ближче він… І все сумніше

Оксана дивиться в блакить…

Під нею кінь так важко дише,

І спотикається, й хрипить.

А хан все ближче… Чути крики…

Його загін у льоті дикім

Протори рве… Сивіє мла.

Оксані серце муки тисне…

І дзвоном радісним стріла

Уже співає смерті пісню…

За нею друга… Без кінця

Вони летять жагучим роєм,

Співаючи над головою,

І все страшніше пісня ця

То підіймається, то тане

І пропадає без сліда…

Мазепа мчить і на Оксану

З журбою скоса погляда.

Співають стріл кругом рої…

Ось кінь захеканий її

Спіткнувся на обидві ноги

Й почав хилитися набік…

І повний смертної тривоги

Протяв далінь Оксани крик.

Вона лице схилила біле

Коневі в гриву, впала з ним,

Стріла в спині їй затремтіла

Кінцем роздвоєним своїм…

Нічого більше їй не треба.

Й спинив коня свого Мазепа.

“Умерти з нею!” — дума він.

То чий, то чий летить загін,

Подібний до важкої хмари?..

Чому спинилися татари

Й замовк побідний їхній сміх?

Невже злякав Мазепа їх?

Над полем вітер тужно лине

І сходить сонце. Буде бій.

То запорожців з України

Веде вусатий курінний.

За бідних сестер, матерів,

За поневолених братів,

За спалені безжально хати

Він їх веде в огонь відплати,

Старий, та з серцем молодим,

На дикий, непокірний Крим.

Все степ і степ. Без крику й мови

Мчить козаків страшна підкова

Туди, де кров не спинить біг,

Де грізно ждуть татари їх…

Вони стоять залізним ладом,

З-під брів горять їх очі злі,

І ллється сонце водоспадом

На їх оголені шаблі…

Хай не один на цій землі

Впаде, і очі під чадрою

Заплачуть теплою сльозою, —

За те вгорі, де неба муть,

Покірні гурії їх ждуть.

Їм Азраїл відчинить браму

Туди, де музика, де спів…

І витягненими шаблями

Вони стрічають козаків…

За вдар удар, і смерть, і мука

Об тіло сталь так тупо стука,

В одній юрбі свої й чужі…

Мов після довгої розлуки

Зустрілися товариші,

Веселі лицарі пригожі,

Й націлуватися не можуть…

Вже коні мчать без верхівців,

Що осідлали їх востаннє

Чужим на сльози і на жах,

І марно кличе їх іржання

Своїх соратників в боях.

В крові рубається Мазепа,

Навколо все, немов пожар…

І лицарі чубаті степу

Все дужче тиснуть на татар,

З боків обходять їх… Нікого,

Нікого випустить… “Живого

Хватайте хана! Гей, хватай!”

Горить клинків кривавий гай…

І раптом шабля курінного

З рукою впала на дорогу,

Став гаснуть зір його швидкий…

І захитались козаки…

Ослаб їх тиск… Татарську зброю

Вже не зламать сьогодні їм.

І джура вивів з кола бою

Коня з нестямним курінним.

Вже козакам не бачить Криму,

Там, за горами голубими…

Пошук на сайті: